Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
— Ви на мене чекаєте? — питає пані Анна, підсліпувато мружачись. — А я за хлібом ходила.
Ліля підводиться і каже досить впевнено:
— Я — Ліля. Ви моїй мамі шили.
— Вже не шию, дитино, хіба можу щось підрубити. Слаба я, слаба…
Колись пухке лице тепер у складках.
— Я не шити. Просто так зайшла, спитати як ви. Я тепер в Італії. Ну… люди хотіли взнати, чи ви ще шиєте.
— Хто? — насторожилась пані Анна.
— Та моя цьотка з Ясениці. Питала, чи не пошиєте ви костюм.
— Ні, не пошию… — хитає головою кравчиня і показує спухлі покручені руки як коріння. — Видиш? Вночі так болить, що спати не можу…
— То від шиття? — перелякано питає Ліля і думає: чи знає Христя, що з нею може статись.
— Не знаю. Моя мама теж мала артрит, хоч не шила.
— Добре, я скажу цьотці, — мовить дівчина і простягає шоколадку пані Анні. — То вам.
— Мені? Ґречна дитина. А я тебе не спізнала.
— Хтось вам помагає, пані Анно?
— Донька приїжджає, син…
— То добре, — поважно киває Ліля. — Я в Італії надивилась, як…
Але пані Анну Італія не цікавить.
— Може, зайдеш на хвильку?
— Та ні, дякую, мені треба додому.
Ліля боїться, що зараз двері зачиняться і вона так і не дізнається те, за чим прийшла. Але вона боїться старої кравчині, бо та як рентген: миттю розпізнає брехню. Вона глибоко вдихає повітря і каже начебто байдуже:
— Я пам’ятаю, там на городі хатка стояла.
— Баба вмерла, ми з чоловіком розібрали хатку. Вже, певно, років сім буде.
— А що то за баба була?
— Полька єдна. Ми на її ґрунті хату збудували. Файна була кобіта, чесна. Ну й ми з нею добрі були, помагали, поховали навіть з ксьондзом, бо вона католичка була. Не мала родини, геть ніякої…
І знов підозріливий погляд: а шо тобі до тієї чужої баби? Ліля швиденько попрощалася і пішла. З кожним виходом у місто шлейф її гріхів супроти бориславської етики довшав і наближався час розплати — домашній скандал і навіть домашній арешт. Не то Ліля забула, як себе має поводити в рідному місті, не то нею керувало підсвідоме бажання зробити комусь гірше, щоб їй самій стало легше. Але було ще третє — яке вона не могла висловити, хоч воно вже майже крутилося на язиці.
Бориславом треба ходити удвох чи утрьох, маючи конкретний намір: закупи, кафе, гості, День міста, церква. Щоб усі могли читати твої думки. І бути кожен день при повному параді, бо ти дівка на виданні. Перш ніж оженитися, хлопець мусить поводити тебе по кафе, днях народження і шашликах. Ти мусиш піти пару раз за дружку, стати кумою, мати диплом або багато грошей. Певно, що Ліля це знала, але вона поїхала до Італії, будучи незаміжньою, і ці всі приписи її тепер не стосувались. Вона могла претендувати на італійця, або на такого самого, як вона, бідолаху-заробітчанина, бо тут жоден порядний хлопець не візьме її за себе, хоч би цьотка й тримала свого паскудного язика за зубами. А як навіть взяв би, то хіба з машиною і власною квартирою, та й то не гарантує сімейного щастя, бо кожен би піджартовував собі над таким чоловіком. І це Ліля знала. Але знала тепер, а не тоді, коли сідала в бус до Італії і де вперше почула: «Та я за долари кому хочеш дам!» І хоч це було гидко і страшно, однак вона не вискочила з автобуса в останню мить, бо їй треба було повернути борг, а кредиторка притискала її своїм пишним тілом до вікна. Борг Ліля віддавала півроку, бо в Італії він виріс. Цьотка не мусила її годувати задурно, і весь час давала комусь на лапу, щоб знайти Лілі роботу, аж доки не відпала, як жирна п’явка, напившись вдосталь крові. А тепер мама жаліє, що та скоро здохне від раку. Бог таки є на світі.
Ліля похмуро брела вздовж пустиря, щоб подивитись на фарфоровий завод. Якого біса? Мама там не працювала, але там працювала цьотка. Казали, що від заводу вже нічого не лишилось. І Лілька хотіла подивитись на це ніщо. Може, сумне видовище нарешті переконає її, що в Бориславі життя нема і не буде.