Очевидно, шлях дорослішання й справжнього пізнання світу починається від шкільного порога.
Пам’ятаю похмурий, сірий ранок, закутаний у щільну завісу дощу, ранок 1 вересня 1947 року, коли мені випало вперше переступити поріг школи. Непривітно зустріло нас і старе, низеньке приміщення (в новішому вчились старшокласники), не радували й кривобокі пошкрябані парти. Однокласники, споряджені торбинками на шлейці через плече замість портфелів, вбрані переважно в фарбований одяг з домотканого полотна або щось куценьке, перешите, — ось що залишилось у спогадах про початок школярства.
Не скажу, що відразу поталанило з наставниками: за перші чотири роки у мене помінялось аж п’ять учительок, не лишивши жодного помітного сліду ні в пам’яті, ні в душі. А ось у середніх і старших класах мене вчили набагато краще, особливо мовам, історії, географії, хімії. Правда, на жаль, я дещо пізно зрозуміла красу і логіку математики — чудова вчителька Г. І. Шпошнікова прийшла де нас лише в 9-му класі.
Вони були порядними, вимогливими й кваліфікованими, мої вчителі, користувались повагою в селищі — були особистостями, кожен по-своєму. Наша школа, як на той час, давала добрі знання — з її стін вийшло немало достойних людей. Спочатку церковно-приходська, потім неповносередня й середня, вона недавно відсвяткувала своє 90-річчя.
Мама розповідала, як через місяць після звільнення селища від фашистів викликали до райвиконкому «найстаршу по званню», тобто по освіті й досвіду, Курасу Т. Ю. (саме вона пізніше стала моїм класним керівником) і призначили в.о. директора, давши відповідні вказівки... Вони з мамою були подругами, навіть далекими родичами, а тому прийшли до школи удвох, подивились кругом, посідали на ґанку... й заплакали: школа зіяла розбитими вікнами й дверима, скрізь був безлад і руїна. Допомогли люди — жінки, діди, старші учні, бо розраховувати треба було тільки на свої сили.
В час мого учнівства в школі ще було багато переростків, особливо в старших класах. Вони трималися «солідно», відповідально й наполегливо вчилися, а це, безумовно, впливало і на нас, малих.
Поступово життя відроджувалося, з’явилося й кіно, яке «крутили» частинами, між якими були паузи, і глядачі мучились, як і нині під час реклами. Учням увечері ходити в кіно не дозволяли, але час від часу організовувались культпоходи після уроків на такі фільми, як «Падение Берлина», «Сталинградская битва».
Вечорів у школі не було, проте на початку 50-х за ініціативи учителя української мови й літератури Олекси Омеляновича було започатковано традицію — випускники ставили спектаклі. Ясно, що це відбувалось «на великій сцені», і хоч декорації, костюми були аж надто умовно-примітивними, проте інтерес до шкільних вистав був значним: приходили подивитись «на своїх». Для постановки вибирались здебільшого п’єси І.Карпенка-Карого та О.Корнійчука, традиційно інсценізувалися поеми Т.Шевченка. Приміром, наш випуск (два класи) здійснив постановку Шевченкової «Наймички» (мені дісталась роль Ганни), а потім підготували комедію І.Карпенка-Карого «Суєта», в якій я грала Аделаїду.
До речі, в селищі у той час працював ще один драмколектив, членами якого були вчителі, службовці, колгоспні спеціалісти. Моя мама ще до війни, маючи гарний голос, спробувала себе в ролі Наталки-Полтавка, а потім виконала роль Софії в «Безталанній» І.Карпенка-Карого.
Коли я вже стала навчатися в інституті, мій «сценічно-театральний досвід» допоміг знайти себе і в колективі, і в художній самодіяльності, починаючи з першого курсу. У нас годі часто проводились факультетські вечори, театралізовані програмні концерти, особливо Шевченківські. На порі був початок 60-х, віяло змінами, відчувалося якесь особливе просвітлення і в думках, і в настроях.
Волею випадку кілька років підряд драмколективом інституту опікувалась професійна актриса, випускниця Щукінського театрального училища. Завдяки їй чудово пройшли вечори пам’яті І. Тургенєва й Л. Тостого. Почали готуватися до Шевченкового. І ось тут виявилось, що наша наставниця лише... чула про великого поета. Коли ми зібралися на першу репетицію, усі чесно й виразно продекламували тексти. Особисто я готувалася до втілення образу Відьми з однойменної поеми.
Актриса дуже уважно нас послухала і попросила відшукати «Кобзаря» російською мовою:
— Слышу, душой чувствую: текст необыкновенный, такая глубина, слова за душу берут, но я же не все понимаю, а должна все-все прочувствовать.
І ось вона, уродженка російської «глубинки», прочитавши вірші Шевченка, зрозумівши «все-все»; на наступній репетиції сказала:
— Я целую ночь читала и перечитывала... Плакала, верите? Мы должны сделать зто не просто хорошо...
І ми зробили. Успіх був надзвичайний!
Принагідно зазначу, що один з дуже шанованих нами викладачів української літератури Михайло Федорович Кашуба з самого початку просто-таки вразив нас своїм акторським даром. Ми завмирали, «замерзали» на місцях, коли він читав новелу В.Стефаника «Новина». І досі чую його прекрасно поставлений голос, інтонації...
