На кленовім мості

Звичайно ж, найтепліші відчуття дитинства пов’язані з мамою. Принаймні, так має бути, так визначено Богом. Сирітство по-справжньому виявляє свою безжальність саме з втратою матері. У мене, як і у більшості дітей повоєнного часу, склалось саме таке уявлення, бо ми, фактично, не знали батьків...

Мама рідко бувала зі мною — у роки війни і в перші повоєнні на плечі жінок лягла аж надто важка ноша. Ті, що працювали в колгоспах, орали волами, а часто й коровами, косили, клали скирти, надривались, лагодячи сякі-такі приміщення і для себе, і для худоби. Восени копали буряки, возили їх на завод. Чорні од вітру і сонця, з порепаними ногами, які до холодів не знали взуття, вбрані у щось схоже на одяг, з фарбованого домотканого полотна або й плащ-палатки, — такими я пам’ятаю жінок свого села у той час. Як вони витримували — одному Богу відомо! Плакали, горювали, але рук не опускали, бо треба було жити...

Моя мама працювала вчителькою, атому в поле не виходила, і руки в неї не були потріскані від роботи, та жила у постійних клопотах. В нашому містечку — невеликому райцентрі — уклад життя був сільським, а вчитель на селі у всі часи — людина аж надто «військовозобов’язана». Крім уроків і шкільних навантажень, йому належало у ті роки через день виходити в поле до людей чи на ферму, щоб почитати їм газету (про радіо й підписку в селі годі було й казати), провести якусь бесіду, а ввечері — місяцями «качали» позику. Це була справжня каторга: примусити людину, сім’я якої й так ледве животіла, підписатись на кількасот облігацій, а значить, — віддати добровільно майже все, що заробив. Зустрічали, як правило, докорами, скаргами, інколи й прокльонами, однак все-таки підписувались, розуміючи, що важко буде викрутитись. Існували ж різні засоби впливу! А ще — жаліючи цю нещасну молоду жінку, яка до 2-3 годин ночі бродить селом, благає майже на колінах. У неї-теж план. Ходили й справді здебільшого вночі, бо вдень люди були на роботі. А якщо врахувати, що такі «сталінські займи» проводились щороку, то складається досить моторошна картина.

В ті роки я пам’ятаю маму високою, тоненькою, з розкішним хвилястим темно— русим волоссям, заплетеним у дві коси й складеним на потилиці «кошиком». Мама ходила до школи із стареньким, ще довоєнним портфелем, а в руках завжди носила пачки учнівських зошитів, притискуючи їх до грудей.

Коли я вже стала школяркою, то часто просила дозволу подивитися зошити. І глянути справді було на що: чисті, охайні записи, та ще й більшість учнів наслідували винятково красиву каліграфію вчительки.

До мами часто приходили колеги то за порадою, то за книгами, а то й так погомоніти. Інколи приходила молодша сестра Дуня, і тоді вони згадували дитинство, різні випадки з життя сім’ї, плакали й сміялися. Пам’ятаю, як часом мама чи тьотя брали до рук гітару й співали. Це були романси, народні пісні і популярні фронтові. Особливо мама любила співати «Темную ночь». Мабуть, думала в ті хвилини про чоловіка, чекала його повернення...

...Мама була першою дитиною у великій сім’ї. Коли пішла до школи, то з батьками, котрі проживали на хуторі за кілометрів 5-6, бувала тільки влітку, а з осені — біля діда й баби, ближче до школи.

Їй, як старшій у сім’ї, діставалось найбільше, до того ж змалку була аж надто відповідальною й слухняною. Розповідала, як уже в 12 років варила варення, обіди для сім’ї, пасла корову й доглядала менших. Запам’яталась розповідь про першу самостійну поїздку кіньми в поле. Треба було відвезти обід, то баба запрягла коні й вивела на дорогу, на возі прилаштувала обід і дала десятирічній внучці інструкцію й віжки. Дівча й поїхало собі по прямій, аж поки дісталось до повороту. Коні, звісно, не дуже слухали малу погоничку, а ще й дишель біля воза був трохи кривий-тому й в’їхала в стінку кузні. Ковалі повискакували, а лаяти — нема кого. Тому вони поправили дишля, розвернули воза і вже через якихось 10-15 хвилин обід був у полі.

У сім’ї всі старші жінки зовсім не вчились грамоти, а чоловіки — сяк-так. Тому допомогти мамі було нікому, хоч вона і вчилась дуже старанно, часто заслуговуючи на похвалу учителів. «Куратором» стала бабця Гапка, батькова мати: ходила до вчителя, просила, якщо треба було допомогти, «розбиралась» із кривдниками, а взимку у заметіль одводила до школи, закутавши у велику теплу хустку.