Вигнанець і навчена відьма

Людей треба шукати десь недалеко.

До інших, уже звичних природних пахощів додався ледь відчутний запах диму.

Топили пічку, спіла вечеря.

Пошкоджений «даймлер» Чечель без страху залишив посеред дороги без нагляду. Ніхто з автівкою тут нічого не зробить, навіть якби колесо було не пробите. Прихопив маленький револьвер, трохи подумавши, витягнув із саквояжа й поклав до кишені піджака великий. Якщо хтось раптом наскочить на машину і вирішить понишпорити, від зброї навряд відмовиться. Портмоне теж взяв, бо без грошей тут розмови не буде.

Посунув через поле по траві.

На край села вийшов хвилин за сорок, вивела стежка через невеличку лісосмугу. Постукав до першої ж хати. Щойно почав викладати прохання, господар спохмурнів, втратив інтерес до розмови, коротко порадив, до кого йти краще. Через чотири хати, куди Чечеля спрямували, теж не надто охоче погодилися допомогти. Не тому, що грошей мало, — до панського маєтку в сутінках не дуже кортіло вибиратися. Острах Платон відчував у кожному слові, кожному жесті й зрозумів: дурна слава про молоду панночку — не аж така вигадка. Тим не менше дуже наполягав, і його направили ще далі.

На рубль із полтиною спокусилися тільки в п’ятій господі.

Мовчазний дядько, назвавшись Орестом, вивів зі стайні коня з кобилою, прихопив упряж і пішов за Чечелем. Спроб завести розмову дорогою селянин старанно уникав, і те, що двічі перехрестився при згадці про бариню Олесю, стало для Платона красномовнішим за будь-які слова. Трішки пожвавився Орест, наблизившись до «даймлера», навіть розв’язав язика, розпитуючи, що тут до чого і як воно їздить. Причому, аби не справити враження зовсім уже дрімучого, обмовився: бачив уже кілька разів такі штуки, зять покійної хазяйки навідувався. І тут-таки не стримався, ляпнув:

— Чого б їм сюди не перебратися? Хіба ж у нас не ловко...

— А що, молода панночка не впорається? — миттю скористався Платон нагодою. — Я чув, прикажчик помагає.

— Що панночка, — одразу дав заднього Орест, хотів ще щось сказати — та замість слів утретє перехрестився.

Від Платона селянинові користі було небагато. Усе ж Чечель допоміг, як умів, запрягти коня з кобилою, і вони поволі зрушили «даймлер» із місця, потягнули вперед. Їхній хазяїн широко крокував поруч, підганяючи, але не аж так, усе ж таки жалів робочих тварин. Платонові нічого не лишалося, як дибати позаду.

Дерева зовсім затулили сонце, коли перед ними відкрився маєток Соколовських.

До білого будинку, що мав модерновий вигляд, вела широка брукована алея, обабіч якої стриміли молоді пахкі акації. Одразу за будівлею стояла лісова стіна, і скидалося, ніби господарі навмисне розмістили родовий маєток у такій собі великій глибокій кишені між лісом, полем і болотами. Згадавши ранкові казочки під чарку, Платон відчув себе трохи незатишно, покрутив головою, ніби чекаючи появи чогось потойбічного, що підтвердило б сумну репутацію цього місця та його мешканки. Та засоромився таких думок, навіть сплюнув спересердя. Орест звернув на те увагу й зрозумів по-своєму: знову перехрестився і так само плюнув, але через плече, тричі.