Степовий пірат

Після перемоги у Дібрівському лісі Махно перетворюється на живу легенду. Селяни, виховані на запорізьких думах, на переказах про славу козацьких «характерників», яких не брали ні кулі, ні шаблі, бачать в анархісті продовжувача традицій великих бунтівників. Із вуст в уста передаються пам’ятні слова Омеляна Пугачова, очільника антифеодального повстання XVIII століття, який пророкував прихід свого наступника.

Селяни вірять, що Махно — месник, який відплатить панам, багатіям і буржуям за століття бідності й приниження. Вони співають: «Махно цар, Махно Бог, з Гуляй-Поля до Полог». Село годує і переховує загін, який зміцнюється день за днем. Більші території все ще перебувають під контролем австрійців і угорців, але в околицях неподільно панують партизани. Контингент словаків, які підтримують занадто добрі стосунки з мешканцями і легко закривають очі на місцеві симпатії, відкликають.

Цілком несподівано в кількадесяти кілометрах на захід від Гуляйполя австрійці розбивають партизанів селянського загону Єрмократьєва. В’язням відмовляють у гідній смерті від кулі — їх вішають на шибеницях, як звичайних злочинців. Єрмократьєву з невеликою групою вдається об’єднатися з махновцями. Приборкувач повстанців, штабс-капітан Мазухін, не має однак часу насолодитися своїм тріумфом.

Через кілька днів після перемоги його разом із супроводом затримує невідомий загін. Роздратований, він вимагає від командира рапорту, але у відповідь чує лише: «руки вгору». Це партизани Махна й Щуся разом із недобитками групи Єрмократьєва. Селяни трохи глумляться зі штабс-капітана, а потім роздягненого прив’язують до дерева. За мотузку встромлюють гранату з висмикнутим кільцем. Секретар Мазухіна принаймні не мучиться — він просто дістає кулю. Охорону роззброюють і відпускають на волю. У Мазухіна партизани знаходять запрошення на іменини поміщика Миргородського і, недовго думаючи, вирішують ним скористатися. Принаймні місце при столі для штабс-капітана не пропаде марно.

Сподіваючись на гарну розвагу, Махно у формі Мазухіна, а Щусь у мундирі секретаря в’їжджають до маєтку Миргородського. Вони відрекомендовуються як ад’ютант штабс-капітана і командир карального загону. Пояснюють, що Мазухіна затримали дорогою якісь невідкладні справи, але він невдовзі приєднається до них. Миргородський з підозрою приглядається до гостей, бо довговолосі офіцери — це не звичне видовище. Однак не випитує, щоб не виглядати хамом. Коли вони заходять до зали, їх вітають голосні крики присутніх: «Ура російським офіцерам!». У відповідь вони всміхаються, злегка кланяються, віддають честь і займають місця при столі.