Степовий пірат
- Автор: Лубєнський Станіслав
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книги – ХХІ
- ISBN: 978-617-614-087-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Степовий пірат». Краткое содержание книги:
У вир революції поринули слідом за Нестором два його брати Савелій і Григорій, а також син Карпа Михайло. Всі троє загинули під час громадянської війни, воюючи в махновських шерегах. Певно, єдиний тут безіменний нагробок належить Савелію. Григорій похований на березі ріки Синюхи. Михайло натомість лежить поруч із батьком. Позаду, трохи несміливо, внук Карпа, фабричний робітник і невтомний хроніст роду — Віктор Яланський. А під здичілою вишнею, на почесному місці, спочивають батьки п’ятьох братів — Іван Родіонович і Євдокія Матвіївна. Батько пішов раніше й уникнув трагедії поховання власних дітей. Матір пережила всіх синів за винятком головного винуватця родинних нещасть. Він спочиває далеко від рідних країв, на більш доглянутому, відвідуваному й відомому цвинтарі Пер-Лашез.
На Заході Перша світова війна точилася у віддалених на кількадесят метрів одні від одних окопах. Ставились експерименти із застосуванням нових видів зброї. Солдатів убивали ворожі кулі, бойові гази та спалахи епідемій. На Україні велетенські безлісні простори змушували до досить традиційного способу ведення боротьби. Окопи, насипи, загородження не мають тут великого сенсу. Англійський винахід — танки — це наразі повільні бляшанки, які до того ж постійно виходять із ладу. Аероплани служать здебільшого для розвідки, за виглядом і руйнівною силою їм ще далеко до літаків, які перетворюватимуть на пил цілі міста. У степу і далі незамінною залишається кавалерія.
Окрім «червоних» і «білих», третьою силою у громадянській війні на Україні є селянські партизани, названі, щоби триматись колористичних метафор, «зеленими». Найчастіше вони безідейні і воюють, захищаючи власні інтереси. Це останній випадок, коли, як за козацьких часів, у степу може успішно діяти партизанська армія. Тут перевагу дає мобільність. Вершник на коні, хоч і не може сховатись на майже безлісній рівнині, є власне невловимим. Складно захопити його зненацька, бо вправне око побачить хмари куряви, здійняті кінськими копитами ще до того, як загін з’явиться на горизонті. Нащадки козаків, що стали нині селянами, впевнено почуваються у степу. Вони здатні збити зі сліду переслідувачів, сховатися, замаскувати зброю, а також терпляче вистежувати і зненацька нападати на ворога, коли він нічого не підозрює.
Отже, насамперед — легкість пересування, крім того — спритність. Партизанам доводиться хитрістю компенсувати брак набоїв та вишколу. Вони використовують різні прийоми, ставлять пастки, шукають способів зрівняти шанси. Прикладом народного генія є тачанка, тобто звичайний селянський віз, на який встановлено кулемет. Зброя мобільна й убивча. «Поповская, заседательская ординарнейшая бричка по капризу гражданской распри вошла в случай, сделалась грозным и подвижным боевым средством, создала новую стратегию и новую тактику, исказила привычное лицо войны, родила героев и гениев от тачанки. (…) Рубить эту армию трудно, выловить — немыслимо. Пулемет, закопанный под скирдой, тачанка, отведенная в крестьянскую клуню, — они перестают быть боевыми единицами. Эти схоронившиеся точки, предполагаемые, но не ощутимые слагаемые, дают в сумме строение недавнего украинского села — свирепого, мятежного и корыстолюбивого», — нахвалює її переваги в оповіданні «Вчення про тачанку» Ісаак Бабель. Більшовицькі командири також оцінили дієвість і простоту грізного винаходу, що неабияк дошкуляє польській армії у 1920 році.
Як пише у книзі «Махно» Володимир Савченко, перша тачанка з’явилась у Гуляйполі влітку 1918 року. Малий партизанський загін, створений наприкінці липня на горищі хати Микити Лютого, озброївся завдяки грошам, вкраденим у банку. Невідомо, кому спало на думку куплений за чотири тисячі карбованців кулемет системи Maxim встановити на трофейний тарантас. Бричка і чотири запряжені в неї коні були трофеєм, здобутим під час нападу на німецьке поселення. Заможні поселенці часто чинили запеклий опір партизанам, що кружляли степом, їх не цікавили революційні гасла, багато поселень співпрацювало з окупаційними німецькими військами і брало участь у каральних операціях у селах, де діяли революціонери. За таку діяльність була покарана колонія Красний Кут, перетворена повстанцями на згарище. Жінок і дітей вигнали, чоловіків розстріляли. Махно через роки виправдовувався: «... інакше вчинити ми не могли. Ми не могли залишити її неторкнутою».