Дев’ять життів Крістофера Чанта

Потім його голос долинув зверху й звіддаля. 

— Не дайте йому втекти. Наклади утримуюче замовляння на цю кімнату, поки я повернуся. 

— Куди ви йдете? — спитала Остання Гувернантка. 

— Прихоплю якісь товсті шкіряні рукавиці й ветеринара, — сказав Дядько Ральф від дверей. — Це кіт із Храму Ашет. Він майже безцінний. Відьмаки заплатять п’ять сотень фунтів за всього лиш пару сантиметрів його нутрощів чи одненький кіготь. Його очі принесуть кілька тисяч фунтів кожне, — тож переконайтеся, що ви наклали добре туге замовляння. Пошуки ветеринара займуть мені годину, а то й більше. 

Далі запала тиша. Крістофер задрімав. Він прокинувся, почуваючись настільки краще, що сів і роздивився свою рану. Остання Гувернантка уміло вкрила її легкою білою пов’язкою. Крістофер зазирнув під неї з великою цікавістю. Рана була круглою червоною діркою, набагато меншою, ніж він сподівався побачити. Вона заледве боліла взагалі. Поки Крістофер міркував, як йому дізнатися, чи вона глибока, позаду нього — на підвіконні, пролунало пронизливе виття. Він озирнувся. Вікно було відчинене — Остання Гувернантка мала пристрасть дихати свіжим повітрям — а Трогмортен скоцюрбився на підвіконні, благально дивлячись на Крістофера. Помітивши, що Крістофер звернув на нього увагу, кіт випростав одну зі своїх озброєних лезами лап і пошкрябав нею між вікном і рамою. Порожній простір видав звук, ніби хтось шріб шкільну дошку. 

— Воу, — звелів Трогмортен. 

Крістофер зачудувався, з чого Трогмортен узяв, що він на його боці. Так чи інакше, той кіт майже вбив його. 

— Воу? — жалібно спитав Трогмортен. 

З іншого боку, подумав Крістофер, жодне з напівубивств не було провиною кота. І хоча Трогмортен, напевно, був найпотворнішим і найзлостивішим котом у всіх Усюдинках, здавалося нечесним викрасти його і притягнути у дивний світ, а потім дозволити продати відьмакам, шматок за шматком. 

— Гаразд, — сказав Крістофер і виліз із ліжка. Трогмортен був напоготові, випроставши руду тонку змію хвоста. — Так, але я не певен, як ламати замовляння, — сказав Крістофер, наближаючись до кота дуже обережно. 

Трогмортен здав назад і не зробив жодної спроби дряпнути його. Крістофер поклав руку на відкриту частину вікна. Порожній простір відчувався гумовим і піддавався, коли він натискав, але він не міг пропхати крізь нього руку, навіть коли натискав дуже сильно. Тож він зробив єдину річ, яку зміг придумати, і відчинив вікно ширше. Крістофер відчув, як закляття рветься, наче туге павутиння. 

— Воу! — вдячно промовив Трогмортен. А тоді він вискочив. Крістофер бачив, як кіт галопом спускається стічною трубою, а тоді левітує на підвіконня там, де труба закінчується. Звідси легко було дострибнути до верхньої частини вікна-еркера, а вже звідти — на землю. Руда постать Трогмортена риссю пострибала в кущі і прошмигнула під сусідським парканом, вже з написаною на морді готовністю шукати пташок до вбивання й інших котів до збиткування. Крістофер обережно повернув вікно назад, як воно було, і повернувся у ліжко. Коли він прокинувся наступного разу, Матуся по той бік дверей тривожно говорила: