Пірати Співучих островів
- Автор: Багдай Адам
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Переводчик: Олекса Федосенко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пірати Співучих островів». Краткое содержание книги:
Автор цієї захватної повісті, дуже веселої й дотепної,— популярний польський дитячий письменник Адам Багдай.
Іво вже виліз на скелю. Стрункий, засмаглий, він скидався на молодого бога. Я витріщився на Іва. Він став над прірвою, широко розкинув руки, відштовхнувся і полетів, як птах, а коли впав у воду,— здавалося, що то не людина хлюпнула, а красива риба.
— Чого ти ждеш? Стрибай! — почув я голос Гелі.
Що було робити! Не міг я осоромитися. Отож поліз і я на скелю. Під і мною розстилалося голубе море, наді мною — небесна блакить, а я був немовби підвішений у порожнечі. Мав удавати рибу, а тим часом трусився, як драглі. Ноги мені дрижали, щось стисло горло. Бачилося, ніби я стою на дев’яностім поверсі хмарочоса.
На щастя, у мене зосталися ще рештки честі та відваги. Заплющивши очі, стрибнув. Думав, що лечу в чорну прірву, але враз перестав думати, бо гепнувся черевом об воду і, здалося мені — от-от розлечуся на шматки.
Не розлетівся, тільки страшенно мені пік живіт і стидно було, що не потрапив скочить у воду так, як риба. До того ж я глитнув чимало солоної води і взагалі геть скомпрометував себе.
— Не журися, — втішив мене Іво.— Кожному спочатку важко. Скоро навчишся, от побачиш.
Душа-хлопець цей Іво. Коли мене хотіли спалити на вогнищі, він урятував, а тепер навіть не закпив, просто сказав: «Не журися». Проте я журився, тільки від того мені не легшало, тож я перестав журитись і почав захоплюватися Івом.
Геніальний! Ви тільки уявіть собі — хвилину тому він був шляхетним вояком, а тепер став ловцем перлів. Надів ласти, в одну руку взяв скриньку із скляним дном, у другу — коротенький спис і пірнув. Затамувавши подих, я стежив за його рухами: Іво плив неквапно, м’яко махаючи ластами. Раптом його спис блискавкою пронизав воду. А коли Іво виплив і висунув спис із води, на вістрі його билася красива риба.
— Браво! — гукнув я.
Геля заплескала в долоні.
— Він мастак,— пояснила.— Позавчора зловив трикілограмову зубатку.
— А що це таке?
— Риба, та ще й яка риба! Найсмачніша з усіх на світі.
Іво має інстинкт і завжди влучає.
— І як це він робить?
— Ба, запитай його!
Іво сяяв усмішкою. Поблискував білими зубами і переможно вигукував, як ото ескімос, котрий зловив на гарпун тюленя. Я був страшенно радий, що познайомився з цим хлопцем. Може, навчить мене полювати під водою на зубаток? Але найперше я мав би навчитися пристойно пірнати.
Навчився, тільки не тоді, бо тоді раптом відчув, як мені кишки перевертаються, а пірнати з перевернутими кишками — це не таке легке діло. Отож я сказав, що не завадило б перекусити й підкріпити сили. У відповідь Іво зняв з дротика рибу.
— Візьми, може, вам пригодиться.
Я не хотів брати, але Іво умовляв мене так щиро, що трудно було відмовитись. До дядечка я повернув з чудовою рибиною. Дядечко привітав мене радісним вигуком:
— Чудо! Кажу тобі, Марцінку, це просто поезія!
— Оця риба? — спитав я.
— Ні. Суп філософів. Ти зроду нічого такого не їв.
Я зазирнув до казанка. Те, що там побачив, нагадало мені мулярський розчин, засмічений листям з оливкового дерева. Я був певен, що коли з’їм цю лемішку, то вона заб’є мені кишки.
— Чого це ти такий смутний? — запитав дядечко.
— Бо впевнився, що не вмію до пуття пірнати.
— Навчишся! А тепер сідай їсти.
Коли я б навіть ліг, як то робили стародавні римляни, то й це мені не помогло б. Відчував, як мене нудить. А дядечко тим часом насипав у два судки супу, сів під товстим оливковим деревом і заходився трапезувати. Я з жахом дивився, як він уминає ту лемішку і апетитно облизується.
— Чого ти не їси? — спитав він, побачивши, що я задумався.
— Гаряче, — ухильно відказав я.
— Їж, бо як прохолоне, то буде не такий смачний.
Радше б він сказав, що суп затвердіє, як бетон, і тоді не здолаєш узяти його з судка. Але для годиться я почав дмухати, хукати і вдавати, що мені страшенно хочеться цього супу філософів. Тим часом дядечко облизував ложку.
— Ну як, смачно?
— Фантастично,— буркнув я крізь зуби.
Врешті набрався духу. Взяв зубами з ложки кілька зерняток рису. О диво! Та це не мулярський розчин і не бетон з рисом, а чудовий, найсмачніший суп, який я будь-коли їв.
— Вершина кулінарного мистецтва! На золоту медаль! — вигукнув я.— Ви, дядечку, справжній чародій. Як це ви зробили?
Дядечко глузливо примружив око.
— Саме зробилося. Я висипав усе в казанок, а божок — покровитель кухарів та волоцюг — зробив решту.
Відтоді я запідозрив, що дядечко уклав таємну угоду з магічними силами і продав ідолам свою душу.
4
Дядечко мав зв’язки з різними ідолами, навіть був з ними на «ти» і, я певен, у Варшаві частував їх пивом. Найкращі стосунки у нього були з божком волоцюг. Вони знали один одного, мов облуплені,— і не дивно, що ідол, осяяний знаком Польського туристського товариства, дбав про нього, як про свого молодшого брата, і не давав йому загинути. Зате з божком грошей та бюджету він був зовсім не в ладах. Видно, колись добряче насолив йому або наступив на мозолі, бо той мстився навіть тут, у Югославії.
Я думав про це й про всякі інші речі вже по обіді. Лежав у затінку під екзотичним деревом і дивився на затоку, а шлунок мій спокійно перетравлював суп філософів.
— Якщо не помиляюся, — озвався я знічев’я, — то цей суп — наша остання їжа.
Дядечко курив люльку. Капелюха насунув на лоба, а з-під капелюха випускав клуби диму. Скидався на пароплав, який крає води Тихого океану. Начебто й не чув мене. Але за хвилину пролунав його зичний голос:
— У нас же є риба, яку тобі дав Іво.
— Це правда! А... що буде, коли з’їмо рибу?
— Завтра підемо полювати на носорога. Ти казав, що любиш паштет із того звіра?
— Не паштет, а серце. І не я, а негри з берегів Лімпопо.
Дядечко глибше насунув капелюха і випустив цілу хмару диму.
— Уяви собі, що ти опинився в самісінькому центрі Сахари. Скажімо, літак розбився в пустелі, а ми чудом уціліли. У нас немає ні їжі, ні води...
Я уявив собі, і вмить мене обдало жаром.
— В такому разі ми простуємо до найближчої оази,— сказав я.
— Ба, до найближчої оази сімсот сімдесят сім миль.
— Чому саме сімсот сімдесят сім?
— Бо я люблю сімки, і не перебивай. Отож ми без харчів і без води, а кругом — нічогісінько, тільки пісок та похмурі скелі.
— І рикають леви...
— Ми серед такої пустелі, де немає навіть левів. Нема ні чого, розумієш?.. Що б ти тоді зробив?
— Напевне, з’їв би вас, дядечку.
— О, будь ласка, вилізло шило з мішка! Навіть зі мною не поділився б.
— О, будь ласка! — вигукнув я сміючись. — Останнє слово, дядечку, завжди належить вам.
— Коли б ти мене з’їв, то, на жаль, мусив би чимось запити. Отже, що б ти зробив?
— Дійшов би до найближчого джерела.
— Людино добра, ти ж знаєш, що джерело — в оазі, а до оази сотні миль.
— Чекав би, поки мене знайде караван бедуїнів.
— Жди з моря погоди! Бедуїни мандрують іншими шляхами.
— В такому разі довелося б загинути.
— Так. Та ще й із смертельним гріхом на душі, бо з’їв свого власного дядечка. Який з того висновок?
— Що не треба їсти дядечків у пустелі!
— І ще який?
— Не знаю.
— А такий, — засміявся дядечко, — що коли ми не в Сахарі, то нема чого журитися. Ми — найбагатші люди в світі. У нас є дах над головою, оливковий гай, море, затока, сонце і чисте сумління, бо ми не з’їли один одного. Розумієш? І, прошу тебе, не мороч мені голови! А по секрету скажу тобі, що коли спаде спека, ми поїдемо до Будви купувати харчі.