Пірати Співучих островів
- Автор: Багдай Адам
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Переводчик: Олекса Федосенко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пірати Співучих островів». Краткое содержание книги:
Автор цієї захватної повісті, дуже веселої й дотепної,— популярний польський дитячий письменник Адам Багдай.
Вояки заніміли, проте ненадовго, бо той кирпатий так на мене зиркнув, наче я послав його предка в Країну Великих ловів.
— Він прийшов затруїти наші джерела! — вигукнув.
І до шляхетного вояка:
— А ти у змові з ним!
Той спалахнув гнівом.
— Мова твоя, — одказав,— усе одно, що сичання отруйної гадюки, а серце твоє повне зненависті.
Низький вояк підніс томагавка.
— Візьми свої слова назад, Іво, а то затоплю в пику!
— А ти не клей дурня, Марку, бо як дам у вухо, то й рідна тітонька тебе не впізнає...
Щось одмінилося. Шляхетні вояки почали називати один одного на ім’я, а до імен додавати всякі такі слова, що, почувши їх, правдиві індіяни спаленіли б. І все це скінчилося б кепсько, якби не втрутився той, з білими смугами на обличчі.
— Або граймося, або ж — привіт, я йду купатися!
— Прудконогий Оленю, — звернувся до нього мій захисник,— ти завжди був справедливий і ніколи не мав облуди в серці...
— А я мав? — простогнав кирпатий.
— Закрийся! — осадив його Прудконогий Олень.— Усе це треба передати вождеві. Хай він розсудить.
Мене одв’язали від дерева. Я був ледь живий. Думав, от-от перенесусь у Країну Великих ловів, але не перенісся, тільки дав, щоб мене одвели до вождя, а певніше — занесли, бо руки та ноги мені й досі було спутано шнуром на білизну. Я сподівався, що побачу прегарного мужа з обличчям спокійним, мов скеля, вирізьблена течією потоку, а тим часом побачив таке, що очі мені на лоба полізли: під шовковицею сиділа дівчина! Щоб мене качка вбрикнула — я ще не бачив вождя в спідниці! Правда, вона була не в спідниці, а в шортах, зате мала погляд індіанської князівни і їла виноград.
— Що це за бранець? — байдужно спитала по-сербському.
— Спіймали його біля Гаю Спогадів,— пояснив Прудконогий Олень, а Іво одразу ж додав:
— І каже, що він з Варшави.
Князівна благоволила глянути на мене очима сарни.
— Ти з Варшави? — запитала чистісінькою польською мовою.
— Само собою! — радісно вигукнув я.
— Я теж! — вона раптом схопилася, підняла руки й була б кинулася мені в обійми, але вождеві це не личило. І вже не дерли з мене шкуру, не палили мене на вогні — виявилося, що це чудова братва, і я здибав нарешті справжню польську дівчину, бо Каріни взагалі не міг брати до уваги.
Вождь у приватному житті називався Геля Усарська. Гелл ходила до сьомого класу, тільки не в Варшаві, а в Белграді, бо її мати була прес-аташе в польському посольстві. Отож вона думала по-польському, а вчилася по-сербському, тому й могла бути ватажком югославських хлопців.
З
Упевнившись, що я таки варшав’янин, Геля одразу ж перестала бути вождем. Сказала хлопцям, що на сьогодні досить забавки; завтра вдосвіта збереться Велика Рада, а потім Чорні Стопи нападуть на готель «Мілочер» — там живе один шведський хлопець, який не дав їм покататися на водних лижах. Вони помстяться — прив’яжуть блідолицього до дикого бізона. А бізон уже впорається з ним.
Не хотів би я бути в шкурі того шведа.
Тим часом я був у своїй власній і почувався чудово. Мені подобалась уся ця компанія і найдужче — Геля та Іво. У Гелі була буйна фантазія і уява, а Іво умів прекрасно пірнати.
Він провів мене до джерела. Це було близько від дому, серед каміння. Із скелі бетоновою ринвою текла вода. Досить тільки підставити відерце. Але спершу я сунув голову під розкішний холодний душ, а потім довго пив просто з ринви.
До намету я вертався в товаристві Гелі та Іво. Чудова компанія! З першої ж хвилини ми почували себе так, ніби вчилися в одному класі й давним-давно знали одне одного.
Ми спускалися з тераси на терасу, і я старався нести відерце обережно, щоб якнайменше вихлюпати води; але чим дужче я старався, тим більше розхлюпував. Так уже виходить, нічого не вдієш! Особливо коли люди розмовляють про всякі цікаві речі.
Геля говорила за себе і за Іво, а коли б могла, то розповідала б і за мене. Я довідався по дорозі, що вона любить, а чого не любить, скільки заробляє її мати, яка пластинка Гелі найбільше до вподоби і в кого вона останній раз була закохана. Хочете знати? В Юрія Гагаріна, їй-бо!
Іво, власне, нічого не казав, бо Геля не давала йому слова. А проте я довідався, що він ходить до сьомого класу, постійно мешкає в Чачаку, а до Мілочера приїжджає з матір’ю на канікули, бо мати працює в готелі — вона кастелянша, тобто лічить простирадла, щоб мешканці, бува, не поцупили.
Я не хотів лишатися в боргу, тож оповів їм трохи про себе, про дядечка, мамута, про сталактитовий грот і про кістяк, про легенди, якими повите Скадарське озеро. Говорив я по-телеграфному коротко, нічого не споминав тільки про наш, боже помилуй, бюджет і про те, що нам загрожує крах. Честь не дозволила мені споминати про це.
А дядечко тим часом нетерпеливився. Думав, що я вже пропав десь. Я представив йому своїх нових друзів, а він сердечно привітав їх і одразу ж хотів почастувати, але, на жаль, не було чим, тож почастував їх своєю наймилішою усмішкою і сказав:
— Я вельми радий, що ви познайомились і ти, Марціне, більше не мучитимеш свого дядька, бо тепер у тебе, нарешті, є відповідне товариство. Грайтеся гарно!
Мовивши те, він згріб злиденні рештки нашого провіанту, всипав їх у казанок, розпалив туристську плитку і заходився варити суп філософів. Я був певен, що з того вийде якась вибухова сумішка.
Але роздумувати про це мені було ніколи, бо Іво одразу ж запитав:
— У тебе є маска і ласти?
Маску і ласти для підводного плавання я мав, отож питання Іво не завдало мені клопоту. Клопоту завдавало інше: де в цьому космічному розгардіяші можуть бути маска і ласти? На щастя, вони були з самого верху в рюкзаку. Взяли ми їх і подалися до моря. По дорозі Іво зайшов до свого кемпінгу, виніс власну маску, ласти і ще дві речі, які страшенно зацікавили мене: дерев’яну скриньку із скляним дном і коротенький спис із сталевим вістрям. Мені кортіло спитати, що це за речі, навіщо вони, проте я не спитав, аби не подумали, що я темна маса.
Крутою стежкою ми спустилися на берег моря. Затока була дуже гарна, як в одному фільмі про ловців перлів. З трьох боків її обступали скелі, серед скель росли зелені кущі, а над скелями — карликові пінії.
Довгий час я не міг надивуватися, врешті поспитав, хоч і не збирався питати:
— А тут у морі є акули?
Іво розсміявся.
— Ні. Я вже кілька років приїжджаю сюди і ще жодного разу не бачив.
Я відчув розчарування.
Добре, що Геля не поділяла думки Іво.
— Пхе! — пирхнула вона.— А недавно біля Герцегнового акула напала на німецького туриста, який саме купався в морі, і відкусила йому ногу. Про це всі говорять, а ти твердиш, ніби акул тут немає.
— Ти бачила? — закукурічився Іво.
— Не бачила, але ж усі про це говорять. І в газетах, кажуть, писали.
— То хай собі пишуть. Певно, з пальця виссали. Часом у відкритому морі рибалкам подивуються дельфіни, а про акул я не чув.
— Видно, тобі вуха тоді позакладало.
Іво примирливо усміхнувся.
— Хай буде гречка...
Я був схильний повірити Гелі, бо для більшого враження пригодилося б кілька акул. Отож і мовив дипломатично:
— З акулами всяко буває. Ніколи не знаєш, коли і де вони можуть появитися.
— Ти добре плаваєш? — запитав Іво.
— Плаваю, тільки забув узяти посвідчення плавця.
— Посвідчення тут не потрібне, — сказала Геля.
А Іво додав:
— Пострибаймо трохи для розминки.
Влучив у самісіньке яблучко, хай йому грець! Я думав, що Іво стрибне з берега, а він вишукав найвищу скелю і подерся на неї. Глянув я на ту скелю — зі страху мені аж зуби зціпило. Видалося, що то Гевонт[19]. І я мав стрибати з тієї скелі! Ловка історія! Мені дух забило, але ж треба було держати фасон.
19
Гірська вершина в Західних Татрах; висота 1894 метри.