Пірати Співучих островів

З

Упевнившись, що я таки варшав’янин, Геля одразу ж перестала бути вождем. Сказала хлопцям, що на сьогодні досить забавки; завтра вдосвіта збереться Велика Рада, а потім Чорні Стопи нападуть на готель «Мілочер» — там живе один шведський хлопець, який не дав їм покататися на водних лижах. Вони помстяться — прив’яжуть блідолицього до дикого бізона. А бізон уже впорається з ним.

Не хотів би я бути в шкурі того шведа.

Тим часом я був у своїй власній і почувався чудово. Мені подобалась уся ця компанія і найдужче — Геля та Іво. У Гелі була буйна фантазія і уява, а Іво умів прекрасно пірнати.

Він провів мене до джерела. Це було близько від дому, серед каміння. Із скелі бетоновою ринвою текла вода. Досить тільки підставити відерце. Але спершу я сунув голову під розкішний холодний душ, а потім довго пив просто з ринви.

До намету я вертався в товаристві Гелі та Іво. Чудова компанія! З першої ж хвилини ми почували себе так, ніби вчилися в одному класі й давним-давно знали одне одного.

Ми спускалися з тераси на терасу, і я старався нести відерце обережно, щоб якнайменше вихлюпати води; але чим дужче я старався, тим більше розхлюпував. Так уже виходить, нічого не вдієш! Особливо коли люди розмовляють про всякі цікаві речі.

Геля говорила за себе і за Іво, а коли б могла, то розповідала б і за мене. Я довідався по дорозі, що вона любить, а чого не любить, скільки заробляє її мати, яка пластинка Гелі найбільше до вподоби і в кого вона останній раз була закохана. Хочете знати? В Юрія Гагаріна, їй-бо!

Іво, власне, нічого не казав, бо Геля не давала йому слова. А проте я довідався, що він ходить до сьомого класу, постійно мешкає в Чачаку, а до Мілочера приїжджає з матір’ю на канікули, бо мати працює в готелі — вона кастелянша, тобто лічить простирадла, щоб мешканці, бува, не поцупили.

Я не хотів лишатися в боргу, тож оповів їм трохи про себе, про дядечка, мамута, про сталактитовий грот і про кістяк, про легенди, якими повите Скадарське озеро. Говорив я по-телеграфному коротко, нічого не споминав тільки про наш, боже помилуй, бюджет і про те, що нам загрожує крах. Честь не дозволила мені споминати про це.

А дядечко тим часом нетерпеливився. Думав, що я вже пропав десь. Я представив йому своїх нових друзів, а він сердечно привітав їх і одразу ж хотів почастувати, але, на жаль, не було чим, тож почастував їх своєю наймилішою усмішкою і сказав:

— Я вельми радий, що ви познайомились і ти, Марціне, більше не мучитимеш свого дядька, бо тепер у тебе, нарешті, є відповідне товариство. Грайтеся гарно!

Мовивши те, він згріб злиденні рештки нашого провіанту, всипав їх у казанок, розпалив туристську плитку і заходився варити суп філософів. Я був певен, що з того вийде якась вибухова сумішка.

Але роздумувати про це мені було ніколи, бо Іво одразу ж запитав:

— У тебе є маска і ласти?

Маску і ласти для підводного плавання я мав, отож питання Іво не завдало мені клопоту. Клопоту завдавало інше: де в цьому космічному розгардіяші можуть бути маска і ласти? На щастя, вони були з самого верху в рюкзаку. Взяли ми їх і подалися до моря. По дорозі Іво зайшов до свого кемпінгу, виніс власну маску, ласти і ще дві речі, які страшенно зацікавили мене: дерев’яну скриньку із скляним дном і коротенький спис із сталевим вістрям. Мені кортіло спитати, що це за речі, навіщо вони, проте я не спитав, аби не подумали, що я темна маса.

Крутою стежкою ми спустилися на берег моря. Затока була дуже гарна, як в одному фільмі про ловців перлів. З трьох боків її обступали скелі, серед скель росли зелені кущі, а над скелями — карликові пінії.

Довгий час я не міг надивуватися, врешті поспитав, хоч і не збирався питати:

— А тут у морі є акули?

Іво розсміявся.

— Ні. Я вже кілька років приїжджаю сюди і ще жодного разу не бачив.

Я відчув розчарування.

Добре, що Геля не поділяла думки Іво.

— Пхе! — пирхнула вона.— А недавно біля Герцегнового акула напала на німецького туриста, який саме купався в морі, і відкусила йому ногу. Про це всі говорять, а ти твердиш, ніби акул тут немає.

— Ти бачила? — закукурічився Іво.

— Не бачила, але ж усі про це говорять. І в газетах, кажуть, писали.

— То хай собі пишуть. Певно, з пальця виссали. Часом у відкритому морі рибалкам подивуються дельфіни, а про акул я не чув.

— Видно, тобі вуха тоді позакладало.

Іво примирливо усміхнувся.

— Хай буде гречка...

Я був схильний повірити Гелі, бо для більшого враження пригодилося б кілька акул. Отож і мовив дипломатично:

— З акулами всяко буває. Ніколи не знаєш, коли і де вони можуть появитися.

— Ти добре плаваєш? — запитав Іво.

— Плаваю, тільки забув узяти посвідчення плавця.

— Посвідчення тут не потрібне, — сказала Геля.

А Іво додав:

— Пострибаймо трохи для розминки.

Влучив у самісіньке яблучко, хай йому грець! Я думав, що Іво стрибне з берега, а він вишукав найвищу скелю і подерся на неї. Глянув я на ту скелю — зі страху мені аж зуби зціпило. Видалося, що то Гевонт[19]. І я мав стрибати з тієї скелі! Ловка історія! Мені дух забило, але ж треба було держати фасон.