Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Синьоокий Лось — ловець дитячих душ — вийшов на ґанок і подивився на небо. Розжарене, воно пригасало червоним на обрії. Вечір не ніс прохолоди.
Хлопчик з підбитим оком, який сидів на ґанку, також дивився на небо.
— Що трапилося? — запитав його Лось.
Хлопчик скривився.
— Він сказав — я мушу вміти битися. А навіщо, хотів би я знати? Він завжди мовчить і мовчить, як глухий, — ось хай би мовчав собі далі. Коли він говорить, з ним взагалі неможливо. Я раніше думав: «Як зле, що він мовчить!» А тепер думаю, що було краще. І бійки його мені не потрібні. Шарахнув навіщось по оку. Заздрить, що я можу бачити, напевно…
Лось заховав руки в кишені штанів і загойдався на п’ятках:
— Боляче?
— Ні.
Хлопчик піднявся й ліг животом на поручні, перевиснувши у двір.
— Просто він мені набрид. Іноді здається, що в нього з головою не все гаразд. Дивний він якийсь.
— Він каже про тебе те саме, — Лось ховав усмішку, розглядаючи понуру фігурку на перилах. — Але ж ти пам’ятаєш нашу домовленість?
Хлопчик кілька разів хитнувся, відштовхнувшись ногами від дощаного настилу ґанку.
— Пам’ятаю. Не скаржитися, не ображатися і не дутися. А я і не дуюся, і не скаржусь. Я просто гуляю, — він задер голову й перестав розгойдуватися. — Глянь, Лосю, яка краса! Червоне небо. А дерева — чорні. Так, ніби небо їх спалило.
— Пішли, — Лось повернувся до дверей. — З балкона небо виглядає ще гарніше. Тут ти годуєш комарів.
Хлопчик неохоче зліз із перил і пішов слідом.
— Бідака Сліпий нічого цього не бачить, — сказав він із тихою зловтіхою. — Зрозуміло, чому він такий нервовий.
— А ти розкажи йому, — відповів Лось, відкриваючи двері. — Йому буде приємно послухати про те, чого він не бачить.
— Ага, — кивнув хлопчик. — Якраз. І він зможе підбити мені друге око, щоб ми з ним у всьому зрівнялися. Це йому також буде приємно.
Двоє хлопців лежали на балконі на надувному матраці, головою до голови. Хлопчик у солом’яному брилі, з порожніми рукавами сорочки, підібганими під живіт, монотонно бурмотів, не піднімаючи очей від квітчастого матраца:
— Вони білі й рухаються, а по краях ніби рвані чи трохи покусані. Знизу рожевуваті. Рожеве — це ніби червоне, тільки світліше. А рухаються вони дуже поволі, треба довго дивитися, лише тоді побачиш. Зараз їх мало. А коли буває багато, то вже не так сонячно, а якщо ще й хмариться, то зовсім темно, і тоді навіть дощ може піти…
Довговолосий хлопчик підняв голову й насупився:
— Не треба про те, чого нема. Розказуй про те, що зараз…
— Добре, — погодився хлопчик в брилі й перевернувся на спину. З матраца посипалися кукурудзяні зернята й крихточки печива, які позавалювалися в заглибини. — Отож вони білі, а знизу рожевуваті й тихо пливуть, а довкола все голубе.
Він примружився, дивлячись крізь вигорілі вії на рівну, без жодної хмарини, блакить неба; тоді, усміхаючись, повів далі:
— Під ними все голубе; і над ними також. А самі вони, як білі баранці. Шкода, що ти не бачиш цієї краси…
Дім був порожній чи то здавався порожнім. Щоранку прибиральниці-невидимки перетинали коридори, залишаючи за собою сліди, які блищали мастикою. У порожніх спальнях у віконні шиби билися мухи. У дворі, в курені з картонних коробок, жили трійко засмаглих аж до чорноти хлопців. Ночами виходили на полювання коти. Удень вони спали, згорнувшись у пухнасті клубочки. Дім був порожній, але хтось прибирав його, хтось готував їсти й складав порції на підноси. Чиїсь руки вимітали сміття і провітрювали задушливі кімнати. Мешканці картонного будиночка, прибігаючи в Дім по бутерброди й воду, залишали на чистій підлозі обгортки від цукерок, грудки жувальної гумки та пилюжні сліди. Вони щосили старалися, але їх було занадто мало, а Дім був занадто великий. Гримотання їхніх черевиків завмирало, поглинуте тишею, крики глухнули поміж порожніх стін, і після кожної такої вилазки вони поспішали повернутися у свій маленький дворовий табір, якомога далі від мертвих, безликих кімнат, що пропахли мастикою, однакових, немов близнюки. Невидимі руки змітали їхні сліди. І тільки в одній кімнаті хтось жив. Її мешканців не лякала безлюдність Дому.