Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навіть не пробував встрявати в розмову. Примруживши очі, він апатично розглядав якусь річ, що лежала між камінням і що на неї випадково впав його погляд. Розглядав так собі. Ступнув меланхолійно крок, торкнув розглядувану річ ногою, а сам тим часом думав: «Чи блазня вдає, а чи справді Соломон уже готовий, дійшов до ручки?..»
А Соломон помалу, як пароплав до пристані, доходив до фінішу своєї рятункової тиради:
— Так-то... Світ озвірів не тому, що він озвірів, а тому, що він такий за своєю природою. Тепер ось він лише зітер свій ірим, а чи здер із себе машкару, й оголилась страшна нагота брехні, нікчемносте: й підлоти. Поза тим — нічого більше. І от... Чи варто жити?!. Ось проблема! — І, скінчивши нагло на тому ж, чим і починав, Соломон по павзі сам собі тихо, але переконано відповів:
— Не варто.
Максим зітхнув:
— Т-та-ак... ну добре... То ось, здається, є ключ до розв’язання вашої проблеми, тобто — ключ до вашої рятункової ідеї. — Нагнувся й підняв червону, чепурну, як писанка, італійську гранату. Оглянув і простяг її Соломонові.
— Ось... Будь ласка, доведіть послідовність: умріть. Вона заряджена. Оце ось так знімається, отак натискається... Це реальне завершення вашої думки. Ключ до рятунку.
Соломон замовк і посірів. Він довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тоді підняв комір і глибоко засунув руки в кишені.
— Приберіть, — прохрипів він. — Я... я, власне, хочу бути послідовним і доказати людську підлість, а не героїзм. Я боюся смерти...
-- Але ж ви не послідовні!.. Нуль є нуль, і йому нема чого боятися смерти.
— 8 тім то й суть, що підла людська природа ніколи не була послідовною. Хочу жити!.. ~ Голос Соломонів хрипів і затинався.
— В ім’я чого?
— Чого?.. Хоч би в ім’я цієї непослідовносте. Ні, в ім’я злоби. Так-так, злоби!.. А втім — дайте фанату, я ще подумаю...
Соломон обережно взяв гранату й заховав її під брилою руїни, присипавши дрібними камінцями.
— Я потім по неї прийду... Я ще маю... ідею Бога! (Криво посміхнувся). Розумієш? Після того, як я 20 років руйнував церкви, я тепер маю ідею Бога!..
Останні слова він просто викрикнув гістерично. І відразу замовк, знітився на камені, якось засмикавши плечима — чи то скручуючи цигарку, чи... Максимові здалося навіть, що він плаче, сидячи на камені, над Авраамом. Але то так тільки здалося...
— Нічого, — промовив Максим лагідно, не думаючи над тим, що говорить, але справді зі щирим наміром потішити. — Ті, що зруйнували цей храм остаточно, також мали ідею Бога. Навіть написали її на бляхах своїх пасків...
Соломон мовчав. Він нічого не слухав і нічого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонівши про себе:
— Холодно... Душі холодно...
І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.
Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.
— Слухайте, професоре, — промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. — Скажіть мені правду... Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п’яні. Я ніколи не бачив вас п’яним... Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..
— Ціянкалій, — буркнув Соломон коротко.
Максим свиснув здивовано.
— От такої!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода... (Павза). Хоча... Я, правда, не тішуся з цього світу, проте не поспішаю й на той... Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
— Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли ціян-калію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потім ще глибше втягнув голову в плечі. І, застібаючи на всі гудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.
Максим подивився йому вслід:
— Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потім вийшов за огорожу, на порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, і безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над містом навколо. А серед порожнечі — він сам із своїми думками, заглиблений у свою душу, — але там було теж пусто, як на згарищі, і тривожно, й теж залягло чекання. І тільки десь у перспективі — все той же мармуровий янгол у мармуровій печалі. Мармуровий, заплаканий янгол із соборного цвинтаря — мов надгробний пам’ятник його дитинства!..