Тигролови

Григорій перевірив гвинтівку і дійшов висновку, що має добру рушницю. Добру тим, що була вона старого випуску, точно і чисто зроблена і не була ще в ділі. От тільки не пристріляна ним. Але то ще буде час. А тим часом… Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу насмішкувато. Він возькався з закривкою і “ніяк не міг дати їй ради”. І так її тикав, і сюди завертав, - а вона все розпадалася, не трималася купи… Аж-но Наталка почервоніла, далебі від сорому за нього.

Та старого не проведеш, - ворушив усміхнене вусом, мовляв: “Дурій, дурій! Не бачу я…” Проте не втерпів і запитав:

– А чи ти ж стріляв коли, чи вмієш? Га?… Чи вмієш?…

Григорій почухав голову:

– Не пробував. Може, й умію… Не святі ж горшки ліплять…

– І то правда.

Прочистили і позбирали. Погримали трішки закривками. Потім перевірили набійниці, понабивали їх - кожен до своєї рушниці - боєвими патронами повні. Набійниці були добре приладовані проти дощу й роси, та й до щедрого полювання, - насаджувані на ремінь по чотири й по п'ять, вони вміщали велику кількість набоїв.

А як все вже було пороблено і прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий Сірко подивився з-під долоні через падь та:

– А катни-но, Грицю, он туди… - махнув рукою ген на той бік під синю сопку: - Та візьми крейду… Крейду не забудь!…

Гриць вже знав, про що йде. Метнувся до комори, а тоді скочив на буланого і подався через падь, туди, де ген під синьою сопкою, зіходячи на неї по сонячній галявині, стояли рядком старі високі кедри. Туди було щонайменше 600 метрів. Там зіскочив з коня і став щось ворожити… По якімсь часі веселий примчав назад.

– Поп'ятнуємо трохи, - пояснив Григорієві. - Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.

– Е-е… - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провірити! - Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.

Подав Григорієві:

– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?…

В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. “І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.

– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.

– А що то таке “лінза”? - це дід.

– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?…

– Отож така в нього господиня… Тут Наталка відібрала бінокля:

-  Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…

– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дід:

– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.

Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:

– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…

Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:

– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.

– Коли ж він неправильний…

– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. - Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. - А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, - скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…

– Ложись! - скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня - Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очікуючії.

– Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потім - Грицева і так за порядком.

– Стріляємо всі разом чи по черзі? - поцікавився Гриць.

– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.

– Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!… - і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.

– Тю-у!… - зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:

– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…

І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.

– Одбив, Грицю!

– Що?

– Гілку.

– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:

– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.

А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:

– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!

Як на війні, прости, Господи…

Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”

Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:

– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.

– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.

Останній стріляв Григорій. До правди, - він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.