Тигролови

– Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповні розуму був, то звідки мені знати було, що то його мамка? А ти б мені краще сама дещо розповіла. А головне - як я сюди потрапив?

– Дуже просто. От… - дівчина взяла ведмежа на руки і, пестячи його, розповіла все коротко:

– Були ми на Зміїній паді - солили солонці для пантовки… Ось скоро поїдемо пантувати, і тоді взнаєш, що то таке… Це далеко звідси. От я й пішла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пішла з дробовиком, ще й усього два набої, така думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навіть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього ніколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема… І ось замість рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурі хапати мале, але в гущавині не видно, та ще й забула, що в малят неодмінно буває мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорні ті, коли здуріє, то мов сатана робиться. Утікати!… Ге, куди там! Я повернулась і ляснула в неї зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсім натворила біди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по лапах, по морді прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думає, що дитинча за мною дереться… Я: “Гриньку! Гриньку!” Е, де там, далеко… Вперше на віку я перелякалась - смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущів… Якийсь звір, бо на людину не схоже. Боже мій! Я думала - другий ведмідь. Волохате, чорне, очі як у скаженого, - і всторч на ведмедя!… Я думала, він голіруч… А як ведмідь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочила та давай відтягати. Коли ведмідь мертвий… Одвернула трохи - а під ним хлопець - і теж мертвий… Обідраний, худий, аж чорний, і з ножиком. Ніщо не поламане, руки, ноги, голова - цілі, а мертвий…

Ну, потім ми забрали всіх - ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру і тебе. Зразу думали одходити там, на Зміїній, але батько глянули, послухали (а вони тямущі!). “Е, - кажуть, - пропаде тут: гарячка. Додому мерщій, додому, бо пропаде”. А вдома є чим рятувати в них.

Цілу ніч їхали-летіли… А ти маячив та кричав усяку нісенітницю та кликав матір і Наталку свою. Батько послухають: “Це, - кажуть, - наш! Наш, - кажуть. - Бо говорить по-нашому”. І по конях… Ну і все. Отже, тепер все знаєш…

– Тепер розумію…

– От. І ведмежа привезли… Тобі на забавку, - закінчила глузливо.

Посадила ведмежа на ліжко і швидко зібрала фотокартки.

– Стривай, - спинив Григорій. Він вибрав зісподу світлину з тигром і подав Наталці. - А це що таке?

– Як що? Це ми з к і ш к о ю, - промовила байдуже.

– А чого це ви з кішкою?

– Та піймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якісь диваки з газети та з кіна приходили здіймати. Апарат такий чудний…

Дійсно, тільки тепер Григорій звернув увагу, що світлина не така, як роблять звичайні фотографи, а оте, відоме всюди фотокіно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут? Дівчина зневажливо випнула спідню губу. Пішла, зняла зі стіни ще кілька світлин і подала. Тигри… На інших по одному, а на одній аж два. В клітках. І мисливці. На деяких і Наталка теж. То вона стоїть в гурті, то поправляє на нозі лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, - насупила брови і дивиться насмішкувато. Мисливець!

– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

– Як з нього?

– Та з кішки ж.

Дівчина насупилась точнісінько так, як на картці, зневажливо, і пальцем по картках недбало:

– Оце торік піймали. Це позаторік і оце… А це ще позаторік… А це давніш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув… А оце - давні… Якби їх усіх познімав, що ще батько з дядьками та з дідом половили, то й ліпити ніде було б. Це ж тільки кішки, а рисів та росомах!… І це не ми здіймали - ми собі здаємо на базу за умовою, - а це вже ті пани нас здіймають. Диво, бач! “Хохли” тигрів живцем ловлять! - перекривила уїдливо та зневажливо тих “панів”, тих, що звуть Наталку з її родом “хохлами”.

– І як же ви їх ловите? Стріляєте, а тоді вже?

– Навіщо? Стріляного нікому й дурно не треба, хіба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого і щоб без найменшого ганжу - 12 - 15 тисяч карбованців, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрілятиме, - треба живцем.

– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?

– А ловила.

– Тенетами б то?

– Та ні ж, руками…

– Сама?

– Ні, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.

– І як?

– Піймали, як бачиш…

Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом.

Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.

– Так як ви їх ловите?

– А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, то тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч… - І по хвилині журно: - Торік брат загинув на такім ділі… Микола… Орел був.