Гра в бісер

Так, зароджуючись і розростаючись у душі, аж поки внутрішні й зовнішні імпульси зустрілися й підтвердили себе одні в одних, відбулося покликання Йозефа Кнехта в ідеально чистому вигляді. Він пройшов усі його щаблі, спізнав усе його щастя і всі його болісні тривоги. Ніякі передчасні відкриття і нескромні вторгнення не порушили цього благородного процесу, типової передісторії, молодечої пори кожного шляхетного розуму; внутрішні й зовнішні чинники його працювали й росли назустріч одні одним у гармонійній рівновазі. Коли ж наприкінці цього процесу Кнехт усвідомив своє становище і свою долю, коли він побачив, що вчителі почали ставитись до нього як до свого колеги, навіть як до почесного гостя, що осьось має піти від них, а учні — почасти захоплено, почасти заздрісно, побачив, що дехто почав уже уникати його, ще дехто дивитися на нього з підозрою, а декотрі неприятелі глузливо й зневажливо, що дотеперішні друзі почали все більше віддалятися й покидати його, — тоді в його душі такий самий процес віддалення й усамітнення давно вже відбувся. Тепер він серцем і почуттями своїми сприймав світ зовсім інакше, вчителі з начальників поволі перетворилися в товаришів, колишні друзі — в супутників, що відстали дорогою, він уже ні в школі, ні в містечку не знаходив таких, як сам, і почував себе не на своєму місці, бо все було тепер просякнуте якимось прихованим умиранням, флюїдом минущості й нереальності, все стало якимось тимчасовим, наче зношений одяг, з якого ти давно виріс. І це виростання з батьківщини, досі такої любої і гармонійної, цей відхід від форми життя, що стала чужою і невідповідною йому, цей стан прощання, в який вривалися години найбільшого щастя і осяйного почуття власної гідності, стан уже відкликаного звідси врешті обернувся для нього в тяжку муку, в майже нестерпний гніт і страждання, бо все покинуло його. А може, це він сам усе покинув? Може, це через його шанолюбство й зарозумілість, через його пиху, зрадливість і нечутливість милий, звичний світ почав відмирати й ставати чужим йому? Серед страждань, які приносить із собою справжнє покликання, це найтяжче. Той, хто приймає покликання, приймає не тільки дарунок і наказ, а й бере на себе якусь провину, наче солдат, якого викликали з шеренги, де він стояв поряд з товаришами, й призначили офіцером, і це призначення тим справедливіше, чим більше в нього почуття провини, навіть мук сумління, якими він спокутує свою провину перед товаришами. А втім, Кнехтові пощастило пережити цей процес розвитку без особливих струсів і в цілковитому невіданні: коли нарешті педагогічна рада повідомила хлопця, що його відзначили й незабаром мають перевести до школи еліти, першої миті ця новина його вразила, та вже наступної здалася давно відомою і очікуваною. Аж тепер він згадав, що вже кілька тижнів йому глузливо кидали вслід слівце «electus», або ж «обранець». Він чув це слово, але тільки краєчком вуха, вважав, що його просто дражнять. Хочуть сказати ним: «Гей, ти, що в своїй зарозумілості вважаєш себе за обранця!» Часом він тяжко страждав від цих спалахів почуття відчуження між ним і його товаришами, але сам себе справді ніколи не вважав «обранцем»; своє покликання він сприймав не як підвищення за рангом, а тільки як внутрішній поклик і заохочення. Але все ж таки хіба він не знав цього завжди, не передчував, не вгадував сотні разів? І ось тепер ті передчуття здійснилися, його радість підтверджено й узаконено, страждання його не були даремні, нестерпно старий і тісний одяг можна було скинути, для нього лежав уже напоготові новий.