Спомини з часів української революції (1917-1921)

Тяжко було возам їхати по брудному, підплившому водою снігу, тому тільки в повній вже темряві дійшли ми до Центральної Ради, де полк привітали її члени. Після коротеньких розмов нас виправлено на нічліг до театру "Варєте Апольльо" [8] на Мерингівську вулицю [9], 200 кроків від штабу Ковенка. З піснею пішли по Фундукліївській гайдамаки. Грімко лунали співи по порожніх вулицях, радісно вітали полк рідкі стежі та українські стійки, притихли навіть невпинні стріли, а пісні про Дорошенка та руїну Січи не залишали сумніву у міщан в тому, що прийшла нова українська сила.

Дійшовши до Мерингівської, поставили коні на припонах, які влаштовано на арені цирку [10], що на Миколаївській вулиці [11], і позакочували вози на велике подвір'я цього ж будинку, в якому містилося "Апольльо", а гайдамаки примістилися на долівці театру, вкритій пухким килимом; старшини, штаб та канцелярія влаштувались у льожах. Розташування забезпечено вартою, і ми спокійно переспали цю нашу першу ніч у середині української столиці.

Щоби читачам цих спогадів став зрозумілим дальший хід подій, треба ранійш всього познайомитися із властивостями тих боїв, які відбувалися в місті Києві у ці дні січня 1918 року.

Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсурґенти, які просмикалися дуже легко по цілому Києві, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, "обивателі" пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.

Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.

З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою Володимирською, Фундукліївською; Пушкінською та Бибіківським бульваром [12], де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською та Банковою – де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло Цирку, Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці [13], де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.

Большевицькі інсурґенти мали: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні Києва I., околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою [14]. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район між Арсеналом та Державним Банком.

Йшли змагання без перерви між Богданівцями, з одного боку, які засіли у своїх касарнях, і Арсеналом – з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір'ям, що найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долішному її поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу; тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна було дістатись до Богданівців. Кожного дня тим незручним виходом спускали на мотузках ранених та забитих переважно в голову.

З другого боку Арсеналу в касарні т. зв. "Миколаївських воріт" [15], якраз проти пам'ятника Іскри та Кочубея [16], був розташований український cердюцький імени гетьмана Сагайдачного полк, який, як і всі сердюки, оголосив "нейтралітет" і залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої..

Такі же "нейтральні" частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетської Рощі [17] – Сердюцька гарматна бригада, в касарнях бувш. Луцького [18] та Бендерського полків та в самій цитаделі коло головної варти, де стояв якийсь Шевченківський полк, який приїхав з Петрограду добре розпропаґандований, з твердим наміром розігнати Центральну Раду, але, приїхавши, занявся "нейтральними справами", як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д. Були ще деякі частини, які теж, хоч і не зголошували "нейтралітету", але були ще більше пасивні, ніж "нейтральні": це був штаб Сердюків і полки – кінний Вільної України, складений з молодняка ще необстріляного, та піший полк Імени Грушевського з мійської інтелігенції невиразного облича.

Цих невтральних та напівневтральних було так багато, що вони перевищували числом обидві змагаючіся сторони. Вивести їх зі стану невтральности було годі, бо мали певну організованість і карність супроти своїх командантів, які здебільша були "малороси", а то й просто Росіяне, бо при формуванню тих частин мало звертали уваги на свідомість національну командного складу. Отже, це командування, не маючи змоги повернути багнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані "нейтралітету".