Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Пропала іще одна річ, а яка - про це ви дізнаєтеся потім.
Кум Гарбуз не міг заспокоїтися.
- Ох, усе це лихо через мене! - повторював він.
- Чому це через тебе? - буркнув майстер Виноградинка.
- Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося...
- Та помовчіть трохи! - озвалася кума Динька.- Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми. [47]
- І нащо мені, старому, та хата? - бідкався далі кум Гарбуз.- Я б прожив під лавою у парку і нікому б ьне надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.
- Нікому і нічого ти не скажеш! - гримнув на нього майстер Виноградинка.
Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:
- То ти викажеш і кума Суницю...
- Ш-ш-ш! - зашипіла на нього кума Динька.- Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!
Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.
А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.
У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.
Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.
- Що, не виходить? - спитав майстер Виноградинка.
- Та коли ж проклятущі миші з'їли півсмичка! - скрикнув і мало не заплакав Груша.
Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.
- Ох, і все це з моєї вини!..- знову зітхнув кум Гарбуз.
- Та годі тобі зітхати,- спинив його майстер Виноградинка.- Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш. [48]
- Нявчати? - образився кум Гарбуз.- І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!
Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.
- Няв, няв! - вів своє він.
- Ня-ав, ня-а-в! - жалібно підтягував скрипаль, ніби оплакуючи загибель свого смичка.
- Присягаюся пам'яттю мого діда, Пацюка Третього, короля усіх льохів і смітників, це нявкає кіт! - скрикнув генерал Довгохвіст і загальмував свій танк.
- Синьйоре генерале, нас зрадили! - зарепетував, підбігаючи, командир однієї колони.- Моя колона наткнулась на цілий загін котів, озброєних до зубів!
Насправді миші і в вічі кота не бачили, тільки страшенно перелякалися. А, як відомо, хто боїться, у того в очах двоїться.
Генерал Довгохвіст розгублено почухав хвоста. Він завжди так робив зі страху. Від цього його хвіст став такий куций, що миші-солдати тайкома звали його «генерал Куцохвіст».
- Присягаюся пам'яттю мого прапрадіда, Пацюка-Довгохвоста Першого, імператора усіх комор, що покараю зрадників! А тепер сурмити відступ!
Повторювати цей наказ не було потреби. Сурми засурмили відступ, і мишаче військо кинулося навтіки. На чолі свого війська втікав і сам генерал Довгохвіст, нещадно стьобаючи мишей, які тягли його танк.
Отак наші друзі переможно відбили напад ворога.
Вони вітали один одного з цією перемогою і раптом почули тоненький голосок, який кликав:
- Куме Гарбузе! Куме Гарбузе!
- Це ви гукаєте мене, Грушо?
- Ні, не я,- відказав той.
- А мені почулося, ніби мене хтось кличе.
- Кумо Динько! Кумо Динько! - знов пропищав той самий голосочок.
Динька обернулася до майстра Виноградинки:
- Майстре Виноградинко, це ви так тоненько пищите?
- Та ні-бо! І не збирався пищати. Я тільки чухаю собі потилицю, бо в мене аж голова свербить від однієї думки.
- Та це ж я,- знов пропищав голосок,- я, Полу-ничка!
- Де ж ти?