Золоті копита
- Автор: Логвин Юрий
- Серия: На козаку нема знаку? #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Український письменник"
- ISBN: 966-579-115
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Золоті копита». Краткое содержание книги:
Та час народжував не лише кондотьєрів Кортеса, отруїтельку Марію Медічі, царя-садиста Івана Грозного та його опричника Малюту Скуратова. У кривавому вогненному вихорі тих часів гартувались душею і тілом козаки-відчайдухи, славні лицарі Запоріжжя. Що час був шалено жорстокий, то й герої несли в собі його ознаки: неймовірну відвагу, затятість, наполегливість і часто-густо повну зневагу до своєї смерті і чужого життя.
Саме про такого козака — Омелька — і розповідає тетралогія Юра Логвина «На козаку нема знаку?».
Піднялись на пагорб і побачили внизу такі згарища, як і з цього боку. — Бодай не діждали, сучі пси! — Омелько прискорив кроки.
Зразу під схилом було найбільше згарище. Здоровенна кругла купа перегорілих болонків та товстенних шматів обпалені, закопченої глини. Від чорної купи розпливався довкола густий і масний запах, ніби чад, перепаленого м'яса і сала.
Якщо всі згарища вичахли і тільки попіл від вітру крутився часом, то тут у кількох місцях з-під золи блимали червоні жаринки. Потріскував підгораючий смалець, і нестерпно смерділо спаленими ратицями.
На цьому, ще пихкаючому синім чадом, згарищі вже греблося кілька здичавілих собак, і стрибали й сварились між собою ворони.
Чорний пес загавкотів на цих приблуд, а вони всі стали на нього брехати з таким завзяттям, що аж у вухах лящало.
Омелько кілька разів так хльоснув нагайкою, так стрельнув вузлованою, що ворони зразу знялись, а собаки, хоч і огризаючись, а все ж відійшли подалі.
— Якби оцих свиней люди їли, скільки б днів вони їли.
Омелько нічого не сказав, тільки махнув нагаєм.
Хлопчик незграбно спробував злізти з коня і впав.
— Ну що, джуро мій молоденький, не забився? — Підхопив і поставив його на ноги козак.
— Ні, не забився… Тільки знов їсти так захотілось… бо тут печенею пахне…
— Брехати тобі не буду — я теж їсти захотів. Але ми не можемо і крихти звідсіль взяти, поки все не вислідимо. Це зробили татари. Бо їм їхній закон свиню не дозволяє ні тримати, ані вживати. То хіба вони це нам пригощення приготували? Татари хитрі й підступні: не може бути, щоб вони якоїсь мерзоти не зробили. Щось вони таки втнули…
— А що вони могли утнути?
— Звідки я знаю?! Треба добре, добре все оглянути.
Кінь занепокоєно вихав і від запаху пожежі, і від брехоту здичавілих псів. І Омелько прив'язав Буланка до обгорілої вишні. Тонкі гілки гнулися від щедрого врожаю вишень. Вишні були всі попечені і вкриті чорною жирною кіптявою. Вишні пахли смальцем.
Де голіруч, де дрючком, а де сокирою, тією, що лежала на хуторі, Омелько потроху розваляв верх згарища.
Під залишками будівлі, одна на одній, розчавлені, спечені й обвуглені начорно свині, підсвинки, поросята.
Омелько просунув товстенну жердину під обвуглених поросят. Якось дивно вони в одному місці скупчились. Підважив жердиною і відвернув набік товстий пласт із вугілля і обгорілих поросят.
— Дядьку Семене! — Заволав хлопчик не своїм голосом.
Омелько Баламут відпустив жердину, зняв шапку і перехрестився. Взяв хлопчика за плечі.
— Допоможи мені все глиною закидати. Щоб ні пси, ні ворони його не поїли. Не плач! Дядьку Семену вже нічим не поможеш. Царство йому небесне та упокій його душі!
І козак та хлопчик заходилися загрібати свинопаса і його поросят.
А чорний пес, видно таки якимось своїм собачим вірним нюхом упізнав свого господаря. Шерсть йому на чубку стала дибки, він сів на задні лапи, задер морду і завив з такою силою і тугою, що Омелько аж здригнувся.
Хлопчика від завивання пса почало тіпати, він цокотів зубами, вчепився в рукав Омелька.
— Ой боюся, ой боюся! Татари вернуться і нас підсмажать.
— Не бійся татарина. От ми полагодимо тут все та й поїдемо у Великий Луг. А там вловимо татарина і, щоб ти його не боявся, втопимо, як курку. — А чого втопимо?
— Бо татарин сучий син, вогнем його не злякаєш. А води він ще як боїться!
— Ой я боюся, все одно боюся!..
— Не бійся! Щоб ти не боявся, то будь мені сином!
— А мій батько не помер! Його татари забрали…
— Твоя правда, малий. Тоді будь мені названим сином. Згода?
— Згода!
— Ну, якщо згода, то тоді мій син, названий, не може боятись татар. Бо я, твій названий батько, Омелько Баламут, ніколи не боявся ні татарина, ні турка. Стерегтися їх треба, а боятись їх козак не може. От ти знаєш, скільки мені було років, як я першого татарина впорав? У мене тільки вуса почали пробиватись. Я тоді тільки просився в парубоцьку громаду. Мені пообіцяли порадитись після Покрови, коли почнуть на досвітки збиратись. Так ото в наш край того літа продерлися якісь шалені їхні відчайдухи. А я в лісі з козаками здибався. Їдемо ми лісовою дорогою, і на нас татари вискочили! Почався гармидер, що ну! І в тому гармидері я одним тільки козацьким списом (свого не було!) з одного удару відправив татарина в пекло. Тут гармидер, смерть і валт, а я підібрався до вбитого, стягнув з нього лук і стріли. З такого тугого лука я вперше стріляв. І першою ж стрілою зняв із коня зацного татарина! А вже з того татарського дуки я здер кольчугу із сталевим зерцалом, що й слів не має описати! Більше в бою я ні з кого не злупив такої прекрасної здобичі!.. От яка історія… Тепер сідаймо на коня і їдьмо до людей. Будеш мені поводирем, бо я не знаю, де тут найбільший городок із заборолами.