Золоті копита
- Автор: Логвин Юрий
- Серия: На козаку нема знаку? #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: "Український письменник"
- ISBN: 966-579-115
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Золоті копита». Краткое содержание книги:
Та час народжував не лише кондотьєрів Кортеса, отруїтельку Марію Медічі, царя-садиста Івана Грозного та його опричника Малюту Скуратова. У кривавому вогненному вихорі тих часів гартувались душею і тілом козаки-відчайдухи, славні лицарі Запоріжжя. Що час був шалено жорстокий, то й герої несли в собі його ознаки: неймовірну відвагу, затятість, наполегливість і часто-густо повну зневагу до своєї смерті і чужого життя.
Саме про такого козака — Омелька — і розповідає тетралогія Юра Логвина «На козаку нема знаку?».
«Чи не моя то мотузочка? — Подумав Омелько. — Піду подивлюсь. «І, схопивши мушкет і баклагу, підвівся зі свого ослінчика.
— Пане отамане, пане отамане!!! — Загорлали корчемні гультяї і тягли до нього порожні чарки. — Сідайте до нас!
Гультяї посунулись по лаві, звільняючи місце Омелькові. Крайню, пухкеньку приблудну молодичку зіштовхнули з лави.
Чорний собака теж підскочив до галасливого столу. А молодичка постояла, постояла та й, підскочивши до козака, гепнулась йому на коліна.
Омелько обережно поставив чарку на стіл, схопив молодицю за поперек і, не сходячи з місця, високо підняв її і пересадовив на коліна сусіду.
— Ого-го! Оце сила! Оце руки! — Загорлали гультяї. — Залізний пан отаман! Слава отаману! Слава! Слава! — Ляпали долонями по мокрих дошках, тупотіли ногами. Скрипаль і бубонист просто нахилились над Омельком і тнули веселу музику. Аж ноги в козака самі підскакували.
Омелько твердою рукою наливав зі своєї баклаги оковиту в гультяйські чарки. І краєм ока зиркав на рибця в руках пелехатого візника. Це таки його рибець, його мотузка. Він сам на неї насиляв по десятку рибців.
Випили по чарці, і хотів Омелько спитати в гультяїв, чи вони самі в нього на ярмарку рибу купували, чи в якихось перекупок. Але не став питати, бо нараз густо запахло смаженим салом. Вся корчма вщерть виповнилась тим спокусливим духом. Обернувся до печі — середульша, пузата, перекидає широким ножем з великої пательні яєчню на тацю. Молодша сестричка бере тацю і несе до його столу.
Омелькові від виду золотих жовтків та прозорого сала, від запаху свіжатини ледь серце не зайшлося — років два такої домашньої яєчні він і не нюхав, і не куштував.
Козак зразу ж полишив галасливу компанію. Вломив здоровий шмат хліба, підхопив ним жовток, шмат сала і цілий жмак золотої всмаженої цибулі.
Хрумтіла на зубах цибуля. Розтавав пухкий хліб. Хрупала шкоринка. Добре посолений сірою сіллю жовток був незмірною насолодою. Закортіло до всього цього розкішного смакування ще й чарчину перехилити. Останню. Нахилив баклагу і лише півчарки націдив. І не засмутився від того. І так йому добре, а заливати очі оковитою йому, Баламуту, не годиться. Всі у Великім Лузі знали, що Баламут ніколи не впивався — ніхто його не бачив на землі, ніхто не пам'ятав, щоб він непотрібство якесь п'яне варнякав. Отож одним ковтком спорожнив чарчину. І тільки оковита досягла шлунка, як просто вогнем пішло по всьому тілу, напружило всі м'язи і враз наче ото, як покришку з киплячого казана зняли, і вийшла пара — отак Омелька полишили всі сили.
І чорний пес враз схопив зі столу, просто з миски, печену воловину. «Отруїли, чортові сестри… Пропав я ні за цапову душу…» — встиг подумати Омелько, опадаючи на стіл у солодкому безсиллі.
Старша сестра стала над козаком, потягла за вухо і перевернула голову на другий бік.
— Еге, дівчата… Впилось наше золотце… Нумо мерщій тягніть…
Чорнокоса дівчина та її черевата сестра підхопили під руки Омелька і потягли до комірчини. У комірчині вони його штовхнули на старосвітське дубове ліжко. І зразу ж кинулись нишпорити по його одягу.
Спочатку глиняний світильник тримала вагітна сестриця, а старша і молодша заволоділи всіма Омельковими добрами. Старша ніяк не могла намилуватись широким срібним поясом, що його під каптаном носив козак. Дівка витягла із піхов кривий турецький чингал і крутила ним, і його дзеркальне лезо від світильника пускало зайчики по стінах. І окуту сріблом порошницю відкрили і понюхали. Почали чхати, кленучи бойове зілля.
Стягли каптан з козака, і старша сказала:
— Каптан новий, трохи мулом зашмарований та сильно болотом смердить. Сукно відмінне — лунське. Як випрати і випрасувати, то не менше трьох монет візьмемо…
Середульша висмикнула патичок з петлі, розкрутила очкура і почала стягати з козака шаровари.
Вдова все роздивлялась карбований срібний пояс і, не підводячи очей, спитала у череватої.