Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Співвідношення церковнослов'янських і питомо руських елементів у кожній зі збережених пам'яток тогочасної оригінальної писемності настільки плинне, що надається хіба до дискусії, чи певна пам'ятка написана по-церковнослов'янському з руськими вкрапленнями, чи навпаки. Припускають, що ближчими до живої мови є юридичні пам'ятки, зокрема – Руська Правда, насичена побутовою та соціальною лексикою виразно місцевого походження. Ще виразнішим є розмовний струмінь у "Слові о полку Ігоревім" (щоправда, це можна пояснити і тим, що в цій поемі просто порушуються теми, не відбиті в інших пам'ятках). Характерно, що в мові "Слова" дослідники знаходять численні особливості, які згодом стануть визначальними для української мови.

Цілком окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди княжої Русі. Зливаючи докупи поняття "розмовна мова" та "мова писемності" в спекулятивному вислові "давньоруська мова", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутування в усіх землях-князівствах служить одним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності". Остання, як "нова вища форма етнічної спільноти порівняно з родом і племенем", буцімто склалася протягом IX–X ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського народів, а відтак – і їхніх мов. Щодо писемної мови, про яку йшлося вище, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних русичів – від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша річ, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому, як породження спільної духовно-церковної традиції, ця штучна мова змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичних спогадів.

Іншою була доля діалектів живої мови. Хоч відмінності між ними не створювали неподоланного бар'єру для взаєморозуміння, припустімо, між киянином і псковичем, однак фонетичні і граматичні особливості були достатньо виразними. Це дозволяє відзначити існування на території Русі кількох надплемінних територіальних діалектів, засвідчених завдяки тому, що ті чи інші регіональні мовні відхилення у вигляді "описок" потрапляли в усталену орфографію книжної мови. Зокрема, на майбутній українській території вирізняють дві споріднені між собою діалектні макрозони – північну поліську (на теренах Північної Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини) і південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала ареал сучасної Галичини та Південної Волині. Детальніший аналіз явищ, що ілюструють їх близькість, міститься в спеціальних працях. Тут же досить обмежитись констатацією того, що протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідченими уже в перших писаних пам'ятках Русі XI ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VI–VII ст.

Паралельно з мовними формувалися і етнічні риси майбутнього українського народу, ареал замешкання якого збігався з найдавнішими східнослов'янськими теренами між Прип'яттю, Дніпром, степом і Карпатами. Сталість заселення цих регіонів місцевими племенами, що забезпечувало спадкоємність і наступність поколінь, спричинилася до неперервності етномовного розвитку, а це, своєю чергою, зумовлювало появу сталих ознак у мові та побутовій культурі – житлі, одягові, їжі, звичаях та обрядах. Частина тутешнього населення, мігруючи в процесі освоєння східними слов'янами північних і північно-східних територій, нашаровувалася на теренах сучасної Білорусі на місцевий балтійський субстрат, а в межах європейської Росії – на фіно-угорський. Твердження, що мешканці цих регіонів відчували "спільність свого походження і розвитку" і усвідомлювали "територіальну цілісність і єдність мови, культури та віри", є надмір сміливим. Відсутність єдиного інформаційного поля (ба простіше – шляхів сполучення) на такій величезній, розчленованій непрохідними лісами й болотами території, якою була княжа Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Сказати більше – навряд чи й взагалі основна маса населення (а не князі, їхні наближені та жменька освічених книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри Русі. А тим більше нікому б не спало на думку, що, живучи в Пороссі, можна розмірковувати про "спільність свого походження" з Новгородом або Полоцьком. Однакове писане слово і єдність духовно-інтелектуальної традиції, звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості – але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до "єдиної давньоруської народності" – це те саме, що на підставі, скажімо, спільної латиномовної схоластики проголосити існування "єдиної латинської народності" в межах тогочасної Західної Європи. Адже там цілісність писемної культури усвідомлювалася інтелектуальною елітою не менш виразно, ніж на Русі.