Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам XIX – першої половини XX ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів, що скликалися в надзвичайних випадках,[19] – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: "Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування".
Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі – прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність поняття поземельної власності.
На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням, рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища – знамя, а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо штрафувалося.
Певна неусталеність у згадках давньоруських пам'яток про смердів породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне навантаження, яке можна було б пов'язати з усталеним обсягом прав і обов'язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських виробників, пов'язаних з князем відносинами за формулою "опіка/данина за опіку". Що ж до "недисциплінованого" вживання руськими книжниками слова смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин.
Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали рабів, челядь). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки князів, бояр та монастирів (пам'ятки згадують холопів княжих, боярських, черньцевих, які жили не в домі господина, а у власних домівках разом зі своїми родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами).
Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку XII ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.
Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з XII ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею.
Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися, але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках цього нарису (див. розд. IV, § 3).
Етнос. Мова. Писемна культура
Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями, злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого "міста" – княжого чи боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало нову систему буттєвих вартостей. Що ж до глибшого засвоєння християнського віровчення, то ні витончене візантійське богослів'я з його філософським спіритуалізмом, ні абстракції релігійно-філософських доктрин Константинополя не заторкнули Русі. Впродовж XI–XIII століть її писемність, пов'язана зі сферою церковної компетенції, являла собою класичний зразок "культури цитат" – заготовлених на всі випадки життя уривків чи парафразів Біблії і отців Церкви. У повчальних "Посланнях" та "Словах", написаних руськими книжниками,[20] а також у збірниках учительно-християнського змісту (численних "Ізборниках" та "Пчелах"), що містять сентенції візантійських церковних авторитетів або запозичені з візантійських джерел короткі повчальні оповідання, годі шукати власне філософської думки чи теологічних тонкощів. У центрі уваги – переважно сюжети прикладного характеру, дотичні не глибшого змісту віри, а поведінки віруючого. Набір християнських чеснот, підсилений монтажем відповідних тривіальних цитат, цілком укладається в рамки помірного аскетизму – возлюби Господа; часто молись; не возгордись; очисть тіло постом і прикрась смиренням; допоможи убогим, стражденним і сиротам; не осуди ближнього і т. д. Це було природним наслідком сприймання книжності лише як помічниці християнської науки, котру неофіти засвоїли в усталеній, освяченій авторитетами формі, а це, в свою чергу, заперечувало можливість долучення самостійної думки. З іншого ж боку – руські книжники просто не могли досягати тієї філігранної освіченості, якою відзначалася Візантія – спадкоємиця пізньоантичного ерудиторства.
19
Виняток складав Новгород, де віча справді діяли як постійний орган влади, керований вечевой избой, перетворюючи місто на купецько-боярську республіку, що запрошувала для оборони городян військового ватажка-князя.
20
З XI ст. на Русі почала з'являтися також велика кількість перекладної літератури: добірки з проповідей Іоана Златоуста та сентенцій отців Церкви Кирила Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова та ін. під назвами "Златоуст", "Златоструй", "Маргарет", "Ізмарагд" тощо; виклад християнської віронауки через тлумачні, або так звані "Учительні" Євангелія; житія святих у візантійських редакціях – Патериках, Прологах, Мінеях; світові хроніки візантійців Іоана Малали, Георгія Амартола, Іоана Зонари та ін.; "Християнська космографія" александрійського купця Косьми Індикоплава з оповідями про екзотичні краї Сходу; візантійські збірники проповідей з напівфантастичними відомостями про рослинний і тваринний світ – "Шестодневи" і "Фізіологи"; мандрівні анонімні повісті "Александрія", "Повість про Акіра Премудрого", "Варлаам і Йоасаф" і т. д.