Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Спочатку нічого страшного не було. Коли наглядачі грюкнули дверима й засунули їх за собою, лишивши мене в цілковитій темряві, була одинадцята година ранку. Кілька хвилин мені було тільки незручно — надміру-бо вони мене стиснули, та я сподівався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце мені почало скажено стукотіти, а легеням ніби не ставало повітря. Відчуття, що я задихаюся, вселяло в мене божевільний жах, а кожен удар серця загрожував розірвати легені, що й так мало не лопали.
Після кількох, як мені здавалося, годин — тепер, забувши великого досвіду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хіба з півгодини, — я, божеволіючи від думки, що вмираю, вже кричав, вив, ревів. Найдужче боліло мені серце, то був гострий біль, як при плевриті, тільки що пронизував він серце.
Вмирати не важко, але вмирати повільно і в такий спосіб — жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звіра у пастці, я вив і ревів, аж доки зрозумів, що від таких вокальних вправ моє серце ще дужче болить, а легеням і зовсім не стає повітря.
Я замовк і пролежав тихо, як мені здалося, цілу вічність, хоч тепер я знаю, що не більше як чверть години. Мені не давало дихати, у голові паморочилося, серце так колотилось, ніби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.
І раптом із сусідньої камери почувся голос.
— Замовч! — кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав. — Замовч, ти вже надокучив мені!
— Я вмираю! — лементував я далі.
— Стукнись лобом і забудь про все, — почулась відповідь.
— Таж я вмираю! — торочив я своєї.
— То чого кричати? Помреш — і звільнишся від усього. Скигли собі потихеньку, коли вже маєш таку охоту, тільки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.
Мене настільки обурила ця бездушна байдужість, що я знову опанував себе і лиш тихенько стогнав… Так минуло без міри багато часу — хвилин, мабуть, з десять. Тіло мені почало терпнути, наче його кололи незліченні голки. Поки я це відчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тіло німіло щораз дужче, мене знову пойняв жах.
— Спробуй тут заснути! — скаржився мій сусід. — Ти гадаєш, мені легше? Моя сорочка так само стиснена, як і твоя, і я хочу заснути, щоб не чути болю.
— Скільки ви тут? — запитав я, певний, що він новак проти мене, бо я страждав уже цілі століття.
— Третій день, — відповів сусід.
— Я питаю про пекельну сорочку.
— Третій день, брате.
— Боже мій! — вжахнувся я.
— Авжеж, брате, п’ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали мені ногами на спину, щоб тугіше зашнурувати. Мене міцно сповили, можеш повірити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.
— Я вже давно лежу, багато годин.
— Тобі просто так здається, а насправді ні. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.
Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разів. А мого сусіда, спокійного, урівноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його перші слова до мене були трохи гострі, зашнуровано вже цілих п’ятдесят годин!
— Скільки вони вас так триматимуть? — спитав я.
— Хтозна. Капітан Джемі сердитий на мене і не випустить з сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобі, брате, пораду. Заплющ очі й не думай про біль. Крик і виття не поможуть. Єдиний спосіб — це забути. Спробуй пригадати кожну знайому дівчину. От і мине кілька годин.
Може, ти відчуєш, що паморочиться в голові. Нехай! Без зайвого клопоту опливе ще часина. А коли надокучить згадувати дівчат, то згадуй хлопців, що чимось тобі допекли, думай про те, як би ти помстився їм, коли б нагода, думай, що вже збираєшся мститись, бо нагода трапилась.
Того чоловіка звали Філадельфіець Ред. Він попав до в’язниці за грабіж на вулицях Аламеди, а що його вже раніше не раз суджено, то тепер йому дали п’ятдесят років. На той час, коли ми познайомились, він уже відбув дванадцять років, а відтоді минуло ще сам років. Він був серед тих сорока довічно ув’язнених, що їх обдурив і виказав Сесіль Вінвуд. За це його позбавлено прав на скорочення терміну. Він тепер уже людина середнього віку і досі сидить у Сан-Квентіні. Коли його випустять, він буде старезний дідуган — звісно, якщо доживе.
Я перебув своїх двадцять чотири години і став іншим, не таким, як раніше. Я змінився не фізично, хоч уранці, коли вони мене розшнурували, був напів спаралізований і геть очманілий, аж їм довелося штовхати мене під ребра, щоб я звівся на ноги. Але я змінився духовно й морально. Важка фізична мука, якої мені завдали, принижувала мене й ображала моє почуття справедливості. Такою дисципліною не можна приборкати людину. Ця перша кара сповнила мене гіркоти і палкої ненависті, що дедалі більше зростала. Боже мій, аж страшно згадати, що зі мною робили!.. Двадцять чотири години в пекельній сорочці! Того ранку, коли вони стусанами примусили мене звестись на ноги, я й гадки не мав, що настане час, коли такі двадцять чотири години здаватимуться дурницею, що згодом, коли мене будуть розв’язувати, я всміхатимусь, пролежавши сто годин у пекельній сорочці; що навіть після двохсот сорока годин та сама усмішка буде в мене на устах.