Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
— Самарія![6] — вигукнув я, не задумуючись.
Батько захоплено заплескав у долоні, мати здивовано глянула на мене, а місіонер аж ніби розсердився.
— Хлопчина не помилився. — сказав він, — це село гправді лежить у Самарії. Я тудою їхав, тому й купив фотографію. Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.
І батько и мати запевняли місіонера, що ні.
— Але на фотографії не так, — розохотився я, відновлюючи подушки краєвид. Загальний виглйд і обриси Далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.
— будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дереву, багато дерев, і багато було трави, і баґато кіз. Я бачу цілу отару і двох хлопців, що її пасуть. А тут, вище, гурт людей іде за одним чоловіком. А тут… — Я цоказав пальцем на місце, де було село, — тут багато волоцюг. На тілі в них саме рам’я. Вони хворі, обличчя їхні, рукй й ноги вкриті ранами.
— Він чув цю історію в церкві абощо. Пам’ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? — сказав місіонер, задоволено всміхаючись.
— Скільки тут хворих, дитино?
В п’ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.
— Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.
— А самі не підходять до них? — запитав місіонер.
Я похитав головою.
— Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.
— Ну, а далі,— допитувався місіонер, — що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?
— Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, — всі дивляться на тих волоцюг.
— Ну, а ще що?
— Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні і дивлюсь…
Троє моїх слухачів зареготали.
— І я великий! — крикнув я сердито. — І маю довгого меча!
— Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, — пояснив місіонер моїм батькам. — Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.
Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.
— Покажіть йому ще щось, — запропонував батько.
— Тут усе не так, — зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. — Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище — садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.
— А гора? — запитав місіонер, показуючи на середину фотографії.— Як вона зветься?
Я похитав головою.
— Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.
— З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, — задоволено пояснив місіонер. — Це гора Голгофа[7]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп. Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… — Він замовк і звернувся до мене: — Кого тут розп’яли, юний мудрагелю? Скажи нам, що ти ще бачиш?
І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.
— Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.
І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені наморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.
— З нього має вийти великий знавець Біблії,— сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. — Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.
Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні — себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.
6
Самарія — місто-держава у давній Палестині.
7
Голгофа — місце страти злочинців у давньому Єрусалимі; тут нібито розіп’ято Ісуса Христа.