Паризьке кохання

«А ось і знаю!» — ледь не проговорилася Дарина, але вчасно прикусила язичка і знизала плечима — що ж, мовляв, повідай, що далі.

Зірка тріумфувала.

— На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку!

— Та чого відразу з розрахунку? — вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. — Може, він кохає панну Станіславу.

— Ха! — обурилась Зоряна з такого припущення. — І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска.

— І таких теж люблять, — раптом почула Дарина власний голос.

Зірка кивнула.

— Усяких люблять, твоя правда. Але тих, кого люблять, «жердиною» поза очі не називають. І будущого тестя «товстою калиткою» не кличуть. І не… ет, та що там говорити! Свинтус він, та й усе — я про Люсика мову веду. І то не йому треба на стіну лізти, а тамтій панні його п’ятий кут шукати, або й п’ятами накивати, світ за очі, поки вона «пані» не стала. Бо як у церкві піп «амінь» скаже, то вже пізно буде.

— А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, — порадила Люда. — Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу.

— А я вам ще от що скажу, — неквапливо мовила Ядзя. — Хоч це й тайною було, та, либонь, уже можна поділитися. Наш Люсик довший час зустрічався з кобітою із «Авіцени». Я це точно знаю. Я навіть знаю з ким.

Горнятко з кавою, яке Даруся все ще тримала у руці, здалося їй шматком розпеченого заліза, та, попри це, пальці вчепилися в порцеляну, як у рятувальне коло. Дарина хотіла щось сказати, якось зупинити Ядвігу, навіть крикнути «Замовкни!» — але не змогла. Світ навколо неї завібрував, у вухах почало дзвеніти, і вона лише тупо спостерігала, як знову відкривається акуратно підфарбований, гарненький Ядзин ротик. Наче її, Дарчина, могила.

— Ілона Кац, усі її пам’ятають?

— Хто? — Люда явно не належала до цих «усіх». Вона працювала в клініці лише три місяці.

Зоряна кивнула, так, мовляв, пам’ятаю, а в Дарини просто дар мови відібрало. Хоча вона також пам’ятала Ілону. Молоденьку медсестру, що прийшла до «Авіцени» практично водночас із Дарусею та Надійкою, а звільнилася десь півроку тому. І зараз Ядзя стверджує… ні, це якась помилка! Бути цього не може!

— Хоча, зустрічався, то, мабуть, занадто сильно звучить, — правила далі Ядзя. — Просто спав із нею. Ми з нею часто ночами чергували, я все дивувалася тоді, що вона така до нічних змін ласа, але до вибраних. Якби за гроші, як я, то на всі би згоджувалася… Так от, прокинуся бува, серед ночі, а Ілони десь нема. Ну, то таке, думаю, вийшла до пацієнта чи там до вбиральні. А потім якось бачу вислизає Іля з кабінету чергового лікаря, крадькома, і халатик защіпає на ходу. Ну, знову ж таки, я не стала квапитися з присудом, мало що… Але не раз я її так бачила, і не двічі. І все тими ночами, що ними й Люсик чергував.