Криничар
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Криничар». Краткое содержание книги:
У прирічних обродах не раз траплявся мені дрібний чоловічок, порослий від самих очей. Зоддалік його довга до колін сорочка цвітно пістрявіла, як клин майського лугу. Він вандрував без видимого хосна, що незвично для нашого люду. Збирав травицю і ловив комашню, піднімав із землі грудки і клав їх до тайстрини, щось скубав на деревах, місив босими ногами намулище. А чи просто сидів до смерку на піщаній косі і проводжав очима хвильки намореної за день ріки. І замащена його сорочка лопотіла на вітрі, як човнове вітрило. Видів я його і при церкві, коли зрідка виходив з комори під дзвіницею і наставляв сонцю бліде чоло. А ми, діти, чекали подзвону. Хромий дзвонар, аби щоразу не лізти стрімкою драбиною, дозволяв ударяти в простий дзвін малим мадярчукам. Ті вивірками вихоплювалися на дзвіницю і бралися за мотузки. Дзвонар Кузьма помахував рукою, задаючи їм нуту.
Дзвін у слабеньких руках не мав тої густої сили, що зазвичай, але це не вадило їх лицям світитися погордою. Із дзвіниці вони не злізали, а злітали, як ангели. Аж пурхали над землею від щастя. То були панські синки. А ми, дітня жебрачих передмість, заздро ліпилися до огорожі й сумирно чекали, коли церківник змилосердиться й задасть нам якесь подвірне діло - визбирати камінці й листячко, вискубати з-під мура траву чи побілити прикоренки тополь. Після цього нас таки підпускали до масного мотуза, і, купно взявшись за нього, ми тричі дзвонили на вечірню. І лише по тому, як танув у кронах відлунок третього дзвону, ми влегшено видихали й набирали повні груди дзвінкого свіжака. А затим тихо кралися попідтинню на вулицю, аби не втямив нас отець превелебний, бо ми були «русинська прощава», голота. Ми знали своє місце і рано звикали до цього. Хоча нам після дзвоніння церківник клепав головою більш подячно, як мадярчукам.
Ми, підкарпатяни, прозвані угринськими руснаками, завжди будемо маленькою часточкою цього великого світу. Та коли чогось досягає малий народ своїми малими способами, то це має безмірну моральну цінність, як той удовиний гріш. Ми нічим не гірші від котрогось іншого народу в світі, а в дечому й ліпші. Нічого, що ми - малий народ. Це має і свої переваги: можемо ліпше пізнати одне одного, жити тісніше, можемо ліпше чутися дома. Та дуже важить, щоби малий народ між великими не лишався позаду і вносив свою частку до діла високої людяності. Ми теж хочемо дзвонити в дзвони світу. Як ті русинські хлопчики, що поборювали це право в чужомовних панчуків...
Це розуміння точиться ще з дитячих літ, звідколи я несподівано почув від того бородача з сумними очима: «Правда, що малі дзвони співають ліпше?»
Він промовляв до мене, як до рівні, перехопивши мій лакомний погляд на дзвіницю. Я не знав, що одказати йому. Співають дівки і п’яні, а щоб співали дзвони...
«Мені любиться, як гуде великий дзвін», - щиро зізнався
я.
«Грім ще гучніше грозиться, та хто’му радий. Чи гора, що кришиться. Чи коли зсувається в долину снігова лава, бритваючи дерева, як стебла... Не все, що гучить, щепиться до серця. А як заспіває маленьке потя, то й крижаний стовп тане. Або заціріпає свою співанку цвіркун у запічку, мій друг сердечний. Слухав би і слухав, аж спати шкода. А як густо дзвенить тиша, коли ніч переломлюється на день! Весь світ завмирає в чеканні - і живність, і ріка, і земля, і небо. І кров твоя гусне з нею, набирається чорноти. А далі ніч поволі вмирає і відроджується день. На початках він народжується в тобі, а далі розбуцжує й світ...»
Чудно він говорив. І сам був чудний. Тому я й пішов за ним.
Жив він під мостом. Таку посілість, що й домом не назвеш, міг собі придумати лише цей чоловік. Чотири мостові палі були обсновані дикою лозою і попідтикані тим, що принесла ріка. Хиткі стіни розбиралися на паливо і тут же доточувалися знайденими на березі довбеньками і жердинами. Долівка була бита п’ятами і притрушена свіжим чебрецем і рум’янком, тому в хижці жив вічний дух лугу. І вічно зітхала й кректала, як старий дідо, стеля над головою -дубові мостові плахи. Через шпари не раз сипався порох, а в жнива - зернята збіжжя. Жига збирав їх і зсипав у рябунець, аби заколотити якусь сьорбанку. Найбільше тішився, коли мостом плуганили з Марамуреша соляні валки. Сіль, бувало, сипалася йому прямо в кулешу. Не треба було відриватися від роботи.
Та яка то була робота. На облизаних водою і вибілених сонцем дощечках, що прибивалися на стіну зсередини, Жига малював. Стіни рябіли від прикурених ликів бородатих чоловіків, окатих жінок, голоп’ятої дітвори, птиць, риб, комашні і чуцернастоїзвіроти. Раз у п’ять-сім літ надходила велика вода і забирала це житловище. Жига не завжди встигав прихопити свої мальовидла. Хапав лише рамну мішковину, що висіла на покуті, запнута полотниною. Стояв тоді на мості й журно поглядав, як збурена Латориця несе в безвість його мальовані дошки. Лиця, вихоплені на волю з курних стін і промиті водою, підбадьорливо підморгували майстрові.