Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
- ISBN: 978-617-585-034-3
- Переводчик: Юрий Игоревич Андрухович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича». Краткое содержание книги:
О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три — і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.
Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.
Тоді я раптом побачив його.
По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.
Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів — його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.
Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.
Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя і напнула всі його риси так, що вони готові були тріснути. Чорні очі впилися в мене з усією силою межового розпачу і болю. Вони дивилися на мене й не дивилися, бачили мене й зовсім не бачили. Це були готові луснути кругляки, напружені болем найвищої стадії чи, може, дикою втіхою натхнення.
І раптом з отих натягнутих до тріскання рис вилонилась якась жахна, спотворена стражданнями гримаса, й вона росла, вбирала в себе той шал, те натхнення, набрякала ним, вилонювалася все більше, аж поки не прорвалася харкітливо-ревким кашлем сміху.
Цілком приголомшений, я побачив, як він, загуготівши сміхом із широких грудей, став поволі підводитись і, згорблений, мов горила, притримуючи руками лахміття штанів, що злітали з нього, почвалав навтьоки через розхвильовану бляху лопушні, довгими стрибками — Пан без флейти[49], що сполохано зникає у своїх рідних хащах.
Пан Кароль
Суботніми пополуднями мій дядько Кароль, солом’яний вдівець, вирушав у бік літньої хати, розташованої за годину пішої ходи від міста, до дружини й дітей, які перебували там на відпочинку.
З моменту, коли дружина виїздила, помешкання стояло неприбраним, а ліжко жодного разу не застеленим. Пан Кароль повертався додому пізно вночі, виснажений і спустошений нічними гульками, крізь які його волокло тими спекотними і порожніми днями. Зім’ята, зимна, дико покуйовджена постіль бувала для нього в такі хвилини блаженною пристанню, рятівним островом, до якого він припадав рештками сил, ніби вижилий у кораблетрощі після багатьох днів і ночей борсання посеред збуреного моря.
Навпомацки в темряві він добирався до білястих гір і провалювався поміж хребтів та западин холодного пір’я, засинаючи в невідомому напрямку, часто навспак, часто з головою, звішеною донизу, впиваючись тім’ям у пуховий м’якуш постелі так, ніби прагнув уві сні просвердлити, наскрізь пронизати масиви тих перин, що їх наростила ніч. Не прокидаючись, він борюкався з постіллю, ніби плавець із водою, м’яв і місив її всім тілом, ніби велетенську діжу з тістом, що в неї западав; прокидався ж у світанковій сірості, тяжко дихаючи й обливаючись потом, викинутий на берег постільного звалища, яке так і не зміг побороти в запеклому нічному двобої. Так, напіввитурений з безодні сну, він на якийсь час непритомно повисав на краєчку ночі, грудьми хапаючи повітря, а постіль усе росла над ним, сходила, накисала — і знов обростала його масивом важкого білуватого тіста.
Так він засинав до пізнього передполудня, подушки ж тим часом укладалися великою білою пласкою рівниною, що нею й мандрував його заспокоєний сон. Цими білими гостинцями він поволі вертався до себе, до дня, до яви — аж урешті розплющував очі, мов закунялий пасажир від зупинки потяга.
У кімнаті панував застійний півморок з осадом незліченних днів самоти і тиші. Лиш вікно кипіло ранковим роїнням мух, і штори палахкотіли жаром. Пан Кароль визівав зі свого тіла, з його найглибших ям, рештки вчорашнього дня. Це позіхання ловило його, мов конвульсії, ніби хотіло всього вивернути. Так він вичавлював із себе той пісок, той баласт — неперетравлені залишки вчора.
49
П а н — у грецькій міфології бог пастухів, який опікується стадами. Часто зображуваний як чоловік з ногами, рогами й вухами цапа, що грає на флейті. Постать Пана була наскрізним мотивом у літературі та мистецтві на зламі XIX і XX ст., переважно символізуючи вітальність і хтивість.