Любий друг (Збірник)
- Автор: Де Мопассан Ги
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2229-1
- Переводчик: Валер'ян Петрович Підмогильний
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Любий друг (Збірник)». Краткое содержание книги:
В історію світової літератури Гі де Мопассан увійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі і містить несподівану розв’язку. Звичайно вона відтворює лише один епізод людського існування без чітко обкресленого фіналу. Але ці «шматки життя» ховають під собою великий художній шар.
Колишній унтер почервонів, несамохіть мацаючи пальцем пару золотих у жилетній кишені. Завісу спущено: оркестр заграв вальса. Дюруа сказав:
— Може, пройдемось по коридору?
— Як хочеш.
Вони вийшли, і потік людей їх зразу ж підхопив, їх тиснули, штовхали, душили, пхали, і перед очима їхніми колихалось ціле море капелюхів. Серед цієї чоловічої юрби сновигали попарно дівчата, легко просуваючись між ліктями, грудьми та спинами, немов почували себе вдома, вигідно, як риби у воді, в цій хвилі самців.
Дюруа захоплено йшов, п’яно дихаючи важким тютюновим повітрям, людським духом та пахощами повій. А Форестьє пітнів, задихувався й кашляв.
— Ходімо в сад, — сказав він.
І, звернувши ліворуч, вони зайшли в критий сад, де било два лихенькі фонтани, а коло цинкових столиків під тисами й туями в кадубах пили чоловіки та жінки.
— Ще по шклянці? — спитав Форестьє.
— Залюбки.
Вони сіли, роздивляючись на публіку.
Вряди-годи коло них спинялась повія й питала, завчено посміхаючись: «Може, почастуєте мене чимсь, пане?» І коли Форестьє відповідав: «Шклянкою води з фонтана», відходила мурмочучи: «Ач, яка пика!»
Аж ось з’явилась повна чорнявка, що недавно стояла за ложею приятелів; вона пихувато виступала, взявшись під руки з повною білявкою. Це справді була прекрасна добірна жіноча пара.
Постерігши Дюруа, вона посміхнулась, немов очі їхні вже порозумілись на чомусь інтимному й таємному, і, взявши стільця, спокійно сіла проти нього, посадовивши поруч і подругу, тоді дзвінко крикнула:
— Хлопче, пару гренадинів!
Форестьє здивовано сказав:
— А ти не соромишся!
Вона відповіла:
— Це приятель твій мене зачарував. Справді, з нього гарний хлопець. Здається, нароблю через нього дурниць!
Дюруа нічого не зміг сказати від збентеження. Крутив кучеряві вуса й дурнувато посміхався. Хлопець приніс сиропу, й жінки випили хильцем; потім підвелися, і чорнява сказала Дюруа, по-приятельськи кивнувши головою й злегка вдаривши його віялом по руці:
— Дякую, котику. Ти важкий на розмову.
І пішла, крутячи стегнами.
Форестьє тоді засміявся:
— Та ти справді, друже, маєш успіх у жінок! Не зневажай цього. Це може далеко тебе повести.
Хвилину помовчавши, він додав замислено, ніби вголос думаючи:
— Знову ж таки, з жінками найшвидше висунешся.
А що Дюруа все посміхався, не відповідаючи, спитав:
— Ти ще лишишся? Я йду, з мене досить.
Дюруа пробурмотів:
— Так, лишуся трохи. Ще не пізно.
Форестьє підвівся:
— Ну, то прощай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сімнадцять, о сьомій з половиною.
— Згода. До завтра. Дякую.
Вони потиснули руки, й журналіст пішов.
Тільки він зник, Дюруа почувся вільним і знову радісно помацав пару золотих у кишені; потім підвівся й став блукати в юрбі, шукаючи в ній очима.
Незабаром постеріг їх обох, біляву й чорняву, що все походжали, як гордовиті жебрачки, серед натовпу чоловіків.
Він пішов просто на них, а коли підійшов, знову зніяковів.
Чорнява сказала йому:
— Язик твій уже працює?
Він буркнув: «От морока!», не здолаючи нічого іншого мовити.
Вони стояли втрьох, спиняючи рух юрби, що круг них вирувала.
Тоді вона раптом спитала:
— Підеш до мене?
І він, тремтячи з жаги, грубо відповів:
— Так, але в мене тільки один луї.
Вона байдуже посміхнулась:
— То дарма.
І взяла його за руку на знак володіння.
Виходячи, він думав, що на решту двадцять франків, звичайно, дістане собі завтра вечірнього костюма.
II
— Де живе пан Форестьє, будь ласка?
— На четвертому, двері ліворуч.
Консьєрж відповів ласкавим тоном, виявляючи пошану до свого пожильця. І Жорж Дюруа пішов по сходах.
Він почував себе трохи ніяково, боязко й незручно. Фрака він одяг уперше в житті, та й усе вбрання непокоїло його. Скрізь він добачав хиби: черевики нелаковані, а проте доладні, бо він любив кокетувати ногою; сорочку куплено вранці за чотири франки сорок у Луврі, і занадто тонка маніжка на ній уже ламалась. Інші, щоденні сорочки його були потріпані, і навіть найцілішої з них він не міг надіти.
Штани були трохи заширокі, кепсько облягали ногу, на литках немов скорчувались і виглядали поношеними, як усяка випадкова, пошита не на фігуру одежа. Тільки фрак сидів непогано, прийшовшись на нього майже вміру.
Він поволі йшов сходами, згнітивши серце, почуваючи млявість у думках, а найбільше боявся бути смішним, і зненацька побачив проти себе пана в пишному вбранні, що на нього дивився. Вони так близько одне з одним зійшлися, що Дюруа хотів оступитись, але вражено спинився — це був його власний відбиток у високому стінному дзеркалі, що відсвічувало на помістку другого поверху і ніби створювало довгу перспективу коридора. Він затремтів від радісного піднесення, визнавши себе за кращого, ніж гадав.