Любий друг (Збірник)
- Автор: Де Мопассан Ги
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2229-1
- Переводчик: Валер'ян Петрович Підмогильний
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Любий друг (Збірник)». Краткое содержание книги:
В історію світової літератури Гі де Мопассан увійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Новела Мопассана рідко будується на заплутаній інтризі і містить несподівану розв’язку. Звичайно вона відтворює лише один епізод людського існування без чітко обкресленого фіналу. Але ці «шматки життя» ховають під собою великий художній шар.
— Сідай! — сказав Форестьє. — Я вернусь через п’ять хвилин.
І зникнув в одних з трьох дверей, що виходили в цей кабінет.
Чудний, особливий, нез’ясований дух стояв у кімнаті, дух редакційних зал. Дюруа сидів нерухомо, трохи боязко, а найголовніше — здивовано. Вряди-годи повз нього пробігали люди з одних дверей до інших, — так прудко, що він не встигав на них роздивитись.
Заклопотано сновигали зовсім ще юнаки, тримаючи в руці аркуш паперу, що тріпотів від їхнього бігу. Робітники-складачі, що в них з-під заплямованої чорнилом блузи видно було біленький комір сорочки та сукняні штани, пошиті, як і у світських, обережно несли довгі смуги відбитків, свіжі, вогкі ще коректи. Часом проходив панок, одягнений аж надто елегантно, в занадто вузькому сурдуті, занадто обтягнутих штанях і занадто гострих черевиках — певно, світський репортер із вечірніми новинами.
Проходили й інші, поважні й величні, у циліндрах із пласкими крисами, немов відзначались цими капелюхами від решти людей.
Форестьє вийшов під руку з високим худим хлопцем, віком між тридцятьма й сорока роками, у чорному фракові та білій краватці, з гострозакрученими вусами, дуже чорнявим, недбайливим з вигляду й самозадоволеним.
Форестьє сказав йому:
— Прощайте, любий учителю.
Той стиснув йому руку: «До побачення, любий», — і пішов геть сходами, посвистуючи, з ціпочком під пахвою.
Дюруа спитав:
— Хто це?
— Це Жак Ріваль, — чув, мабуть, славетний хронікер і дуеліст. Приходив коректу виправити. Гарен, Монтель і він — три найкращі в Парижі хронікери, вони пишуть найцікавіше і найдотепніше. Ріваль заробляє тридцять тисяч франків на рік за дві статті на тиждень.
Ідучи, вони здибали довговолосого, грубого і неохайного чоловіка, що важко сходив по приступках.
Форестьє низько йому вклонився.
— Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Мертвих сонців», знову-таки людина в ціні. Кожне оповідання, що він нам дає, коштує триста франків, а в найдовшому немає й двохсот рядків. Та ходімо в «Наполітен», помираю від спраги.
Коли сіли до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару шклянок!» — і спорожнив свою хильцем, а Дюруа пив пиво поволі, смакуючи його, розкуштовуючи, ніби щось дорогоцінне й рідкісне.
Товариш його мовчав, немов міркуючи, потім спитав відразу.
— А чого б тобі не взятись до газетярства?
Дюруа здивовано глянув на нього:
— Та… бачиш… я ніколи нічого не писав.
— Чи ба! Пробують же, починають. Я міг би взяти тебе для доручень, їздити за справами та з візитами. Мав би на початок двісті п’ятдесят франків і оплачений екіпаж. Хочеш, побалакаю з директором?
— Та звісно, хочу!
— Тоді зроби так: приходь до мене завтра обідати. Буде душ шестеро, не більше: патрон, пан Вальтер з дружиною, Жак Ріваль та Норбер де Варен, яких ти зараз бачив, та ще приятелька моєї дружини. Згода?
Дюруа зніяковів і почервонів. Пробурмотів нарешті:
— Та… одежі відповідної немає.
Форестьє геть здивувався.
— Немає фрака? Отаке! А це ж річ конечна. В Парижі, бачиш, краще ліжка не мати, ніж фрака.
Потім відразу, порившись у кишені в жилеті, видобув купу золота, взяв два луї, поклав перед колишнім товаришем і сказав щиро та просто:
— Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на сплату потрібну одежу; роби, як знаєш, тільки приходь завтра обідати о сьомій з половиною, на вулицю Фонтен, сімнадцять.
Дюруа схвильовано взяв гроші, бурмочучи:
— Який ти ласкавий, дуже дякую тобі, повір, що не забуду…
Той урвав його:
— Ну гаразд! Ще по шклянці, чи що? — й крикнув: — Хлопче, пару шклянок!
Коли випили, журналіст спитав:
— Хочеш, погуляємо трохи з годинку?
— Залюбки!
І знову пішли до Мадлени.
— Що ж нам робити? — спитав Форестьє. — Кажуть, що в Парижі не гуляють без діла. Неправда. Я, коли йду ввечері, ніколи не знаю, куди саме. В лісі тільки з жінкою цікаво гуляти, а не завжди маєш яку-небудь під рукою: концерти по кафе можуть розважити мого аптекаря й дружину його, але не мене. Що ж робити? Нема чого. Тут треба було б улаштувати літній сад, як парк Монсо, щоб уночі був відкритий, де можна було б послухати гарної музики й випити чогось холодного під деревом. Це було б не місце розваги, а місце гуляння; за вхід брати дорого, щоб привабити гарненьких дам. Щоб можна було походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, коли хочеш послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись у Мюзара*, але там тхнуло шинком — забагато танців, а мало місця, тіні й затишку. Якби гарний величезний сад. Розкіш була б. Куди ти хочеш піти?