Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Діставши з кишені зім'яту сигарету, Хорст чиркнув запальничкою. У світлі вогника проступив видряпаний на стіні напис. Торнау нахилився ближче, прочитав:
«Я іду з життя як боєць і простягаю руку всім тим, хто загинув у боротьбі за звільнення Німеччини від гітлерівської тиранії. Повстань, народе! Ти гідний кращої долі! Повстань! Ганс Шолль. Вересень 1943 р.».
Ганс Шолль, Торнау знав його. Ганс повернувся од Волги без ноги. В університеті Шолля вважали рожевим, і Хорст ненавидів його, як ненавиділи всі інші. А долі, виявляється, заманулося кинути Торнау в ту ж саму камеру, в якій провів свої останні дні його ворог — Ганс Шолль…
Несподівано в камері спалахнуло світло. Хорст зіскочив з підвіконня. У дверях клацнув замок.
— Проходьте, пане, прошу, — сказав наглядач, пропускаючи вперед огрядного чоловіка в модному демісезонному пальті.
Незнайомець зайшов до камери. Його неспокійні очі вмить обмацали стіни, стелю, підлогу і тільки потім укололи Хорста глибоко прихованою цікавістю. Тим часом наглядач відкинув полицю, що правила в камері за стіл, поставив стілець і, запросивши гостя сідати, вийшов.
— Я кореспондент «Фелькішер беобахтер», — відрекомендувався незнайомець. — Хочу поставити вам кілька запитань. Вашою справою нині цікавиться вся Німеччина. Повідомлення імперського міністерства юстиції, яке опублікувала наша газета, розбудило цікавість читачів. — Гість звів на Хорста довгасті примружені очі і посміхнувся, ніби заохочував до відвертості. В руках у нього з'явились блокнот і ручка. — Правду кажучи, я уявляв вас не таким… Скільки вам років?
— Це ваше перше запитання? — Хорстові одразу не сподобався цей зализаний пан. Занадто ситий був у нього вигляд. В очах ні краплі співчуття — професіональна зацікавленість, і тільки.
— Ні, моє перше запитання стосується… — кореспондент заглянув у блокнот. — Скажіть, де друкувалися фальшиві гроші? Як широко розгалужена ваша організація в Німеччині і за її межами? — Очі кореспондента ховалися за лискучими скельцями важких рогових окулярів. Від них віяло холодною байдужістю — Я чув, ваш батько був італієць. Займався крупними фінансовими операціями. Чи мав він справу з фальшивою валютою?
— На всі ці запитання я дав вичерпну відповідь слідству, — хмуро відповів Хорст.
— Ви, здається, вивчали юриспруденцію? — нітрохи не збентежившись, мів далі кореспондент.
— Вивчав. І добре розуміюся на тому, що таке допит і що таке інтерв'ю.
Кореспондент здивовано підняв брови.
— Юначе, невже ви не шукаєте слави? Дивно. З досвіду я знаю, що люди, які займаються такими справами, дуже честолюбні. Адже честолюбство є саме тим важелем, який рухає фантазію, енергію особи незалежно від того, куди її спрямовано, — на добро чи на зло суспільству. Керувати такою справою, як наша, та ще з таким розмахом, на мою думку, здатна виключно честолюбна натура.
— Я не честолюбець, — відрубав Хорст.
— Не вірю, — ще раз спробував посміхнутися гість.
Проте на Хорста його посмішка справила зовсім несподіване враження. Він нахилився і, дивлячись кореспондентові просто в очі, сказав:
— Якщо у вас, пане, немає до мене серйозніших запитань, то прошу дати мені спокій.
— Даремно ви так неприязно ставитесь до мого візиту. Я розумію, звичайно, — людині у вашому становищі не до етикету. Але хочу нагадати, що преса може стати вам у пригоді. Принаймні я особисто зроблю все від мене залежне для торжества істини…
Гість неначе сплітав із слів мертві візерунки. Після останнього зауваження Хорста у нього, здавалося, пропав інтерес до справи. Він згорнув блокнот і більше для годиться запитав: