Вогнем і мечем. Том перший

Такий самий битий шлях вів із князівської столиці до Києва.

Дуже давно, ще до розправи гетьмана Жолкевського на Солониці, доріг цих узагалі не було. До Києва із Лубен їхали степом і пущею, до Чигирина був водний шлях, а назад теж їздили через Хорол. Узагалі ж цей наддніпрянський край — давня половецька земля — був пустельний, заселений хіба що до Дикого поля, татарами часто навідуваний, для запорозьких ватаг відкритий.

Над берегами Сули шуміли величезні ліси, в яких майже не ступала людська нога. Подекуди по низьких берегах Сули, Рудої, Сліпороду, Короваю, Оржиці, Псла та інших великих і малих річок і приток утворювалися мочарі, порослі почасти непрохідними чагарями й борами, почасти травою — відкритими лугами. У тих борах і багнищах знаходила надійний притулок усяка звірина; у дрімучій лісовій темряві водилася сила-силенна бородатих турів, ведмедів і диких кабанів, із ними сусідила незліченна сіра зграя вовків, рисей, куниць, табуни сарн і красенів сайгаків; у багнищах і рукавах річок бобри мостили свої гнізда, а про бобрів на Запорожжі ходили чутки, що поміж ними трапляються столітні дідугани, білі від старості, мов сніг.

Високими сухими степами розгулювали табуни диких коней із буйними гривами і кривавими очима. Річки кишіли рибою і водоплавними птахами.

Це була дивна земля — напівсонна, але така, що зберегла на собі сліди давнього людського життя. Всюди було повно попелищ від якихось стародавніх градів, та й самі Лубни з Хоролом на таких попелищах підвелися, всюди повно могил — недавно насипаних і старих, уже порослих лісом. Тут теж, як к в Дикому полі, ночами вставали духи і привиди, а біля багать старі запорожці розповідали один одному дива про те, що час від часу діється у тих лісових нетрях, звідки долинає виття невідомих звірів, напівлюдські, напівзвірині крики, страшний шум чи то бойовищ, чи то ловів. Під водою озивалися дзвони затоплених міст.

Земля ця була негостинна і недоступна — подекуди надто сира, подекуди майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна, адже осідлих, як тільки вони обжилися й обзавелися господарством, розоряли татарські набіги. Відвідували ці краї часто тільки запорожці заради бобрових хвостів, звірини і риби, адже у мирний час більша частина низових козаків розбредалася із Січі по всіх річках, ярах, лісах і очеретах на лови або, як вони казали, на промисел, полюючи на бобрів у місцях, про існування яких навіть мало хто знав.

Проте й осідле життя намагалось укріпитися на цих землях, як рослина, що пробує, де може, вчепитися корінням у ґрунт, але, вирвана не раз і не два, де може, відростає знову.

На пустищах виникали поселення, колонії, слободи і хутори. Земля була подекуди родюча, та й воля вабила. Але тільки тоді закипіло життя, коли землі ці перейшли у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, почав старанніше облаштовувати свій задніпрянський наділ: запрошував людей, заселяв пустирища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, зводив монастирі й запроваджував своє князівське право. Навіть такий поселенець, котрий не відомо коли прийшов на ці землі й гадав, що господарює на власному наділі, залюбки ставав князівським оброчником, бо за подать свою діставав могутню князівську опіку, яка охороняла його, боронила від татар і від гірших часто за татар низових козаків.