Ярославна
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-6583-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ярославна». Краткое содержание книги:
А взагалі-то «Ярославна» – це роман про княжі міжусобиці, що колись підірвали Русь і загрожують Україні зараз, це розповідь про віковічну боротьбу з кочівниками. Саме тому роман Валентина Чемериса переповнений динамічних і бурхливих пригод, пов’язаних з походом князя Ігоря. Автор скористався жанром роману-есе, що дозволяє позбутися традиційних обмежень і рамок, і виклав своє бачення тих далеких подій.
Старалися… І батьки та рідня молодої, і ті, хто грав роль батьків та родаків молодого.
Все, все було тоді в Галичі, як зазвичай у подібних випадках завжди було на Русі. А скільки скринь наготували молодій, скільки добра у них наклали – за вік його Єфросинія не зносить. Скрині навіть повантажили на воза і в супроводі княжих вершників возили їх містом. Показували галичанам добро молодої, запевняючи їх, що саме ці скрині повезуть до молодого.
Оскільки галичани ні-ні та й ображалися, що таке гучне весілля буде не в них, хоч заміж іде їхня князівна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весіллі в Новгород-Сіверську у врочистому вбранні.
Єфросинію вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжнє» весілля – посадили в позолочену парадну карету отця, виділили сотню хвацьких княжих вершників і повезли містом – люду показувати.
А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пісню, що її, вочевидь, самі ж щойно й склали на честь такої події – не морока це для співочого люду, а гарна забавка:
(Фантазія у співаків була безмежна).
І тільки в одному гурті закінчували, як у другом одразу ж підхоплювали:
У третьому гурті тієї ж миті підхоплювали:
І тільки в третьому гурті закінчували, як у четвертому починали, і все верталося на круги своя:
І всі гуртом підхоплювали:
Веселилися. Та й княжі люди щедро підносили співакам чималі корячки хмільних медів – тож співали й не вмовкали.
І всі дивувалися – яка ж бо їхня князівна гарна, всім нареченим наречена. Там і там перегороджували кортежу дорогу парубки галицькі і, як велить звичай, вимагали «відкупного». Викупити у них наречену. Боярин, який грав роль молодого, торгувався з ними завзято – такий був звичай. Ляскали по руках, і зрештою парубки, отримавши відкупне, пропускали карету далі – де й там інші парубки повторять точнісінько так само. Чи й ще більший викуп візьмуть. «А чо, за таку наречену гріх скупитись».
І так тривало чи не цілий день, доки всі галичани не подивилися на молоду князівну, не поцмокали язиками, вигукуючи: «Не молода, а сама ліпота! Ловка князівна дістанеться князеві з Сіверщини».
Єфросинія від тих оглядин так стомилася, що й розплакалася. Галичани були раді, що молода, прощаючись з ними, так «навсправжки» плаче. Казали:
– Файно плаче молода, тож так файно й жити буде із своїм князем.
А тим часом запрошені жінки, пов’язані рушниками – «коровайниці» – готували («бгали») коровай, що мав стати окрасою весільного столу в Галичі (другий коровай на вже спільне весілля молодого з молодою спечуть там, у Новгород-Сіверську). По родичах молодої ходили «звачі», звали до молодої на коровай. На коровай завітав і молодий, що його грав боярин – мовби за нареченою. І її віддали йому, аби він мав її везти до себе на Сіверщину.
А втім, за традицією першою приїздила «мати» жениха (її роль грала бояриня галицька), і їй показували невістку. Мати мала першою дивитися, не жених – такі були звичаї. Жених міг наречену на той час ще й не бачити. А вже потім відбувалася змова чи рукобиття – ним остаточно й завершувалося сватання, коли домовлялися про витрати на весілля, про подарунки з боку жениха, про оглядини його господарства родичами невістки. А тим часом в домі невістки збиралися родичі, готувалося пригощання. Приїздили родичі жениха і сам жених. Родичі невістки приймали гостей з пошанівком, виходили їм назустріч, кланялись у пояс, саджали гостей на почесні місця у передньому кутку під божницею, а самі сідали біля них. Якийсь час мовчали, дивлячись одне на одного – так вимагали правила пристойності.