Ярославна
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-6583-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ярославна». Краткое содержание книги:
А взагалі-то «Ярославна» – це роман про княжі міжусобиці, що колись підірвали Русь і загрожують Україні зараз, це розповідь про віковічну боротьбу з кочівниками. Саме тому роман Валентина Чемериса переповнений динамічних і бурхливих пригод, пов’язаних з походом князя Ігоря. Автор скористався жанром роману-есе, що дозволяє позбутися традиційних обмежень і рамок, і виклав своє бачення тих далеких подій.
Антами називали південно-східну групу давньослов’янських племен, які жили на території лісостепової смуги Східної Європи з другої половини IV – до початку VII століття. Займали територію між Дністром і Дніпром. (Етнонім «анти» має іранське походження і означає крайній, окраїнний).
Вперше назва «анти» поряд з венедами і склавінами згадується 551 року істориком Йорданом. Вони мали сильну військову організацію і вели боротьбу проти причорноморських готів. Разом з іншими слов’янськими племенами у VI ст. брали активну участь в колонізації балканського півострова, у війнах слов’ян проти Візантії.
Це вони, анти, (їхнє об’єднання розпалося на початку VII ст.), як вважається, «були провідним компонентом східного слов’янства і давньоруської народності, а їхня культура стала основним підґрунтям культури Давньої Русі».
Про них писали ще візантійські автори VI–VII ст. – Йордан, Менандр, Прокопій Кесарійський, Агафій…
Прокопій Кесарійський:
«Слов’яни йдуть у бій звичайно пішими, озброєні списами і під захистом щитів».
Лев Диякон:
«Щити у них міцні й для більшої безпеки довгі, аж до самих ніг».
Південно-руський літописець захоплено писатиме: «щити їх – руських воїнів, – були, мов зоря, шоломи – мов сонце, що сходить».
Маврикій свідчив, що вони вправно володіють коротким мечем і не знають страху в бою, а смерть зневажають…
Анти були і численним, і могутнім народом. Але мали одне вразливе місце (по-грецькому ахіллесова п’ята): вони були непереможними тільки тоді, коли діяли спільно, за одне, а коли князі тягли не в один гуж, а в різні боки, з могутності їхньої не залишалося й сліду. А до ворожнечі між собою – це пізніше буде названо усобицями, – вони були схильними і часто між собою ворогували, коли той чи той їхній князь раптом починав чвари, аби стати старшим і мати верховну владу.
Наприклад, Маврикій був переконаний, що здолати антів можна лише тоді, коли вони роз’єднані. Не бозна-яке відкриття, та все ж…
Підступно радив: «Оскільки у них багато князів, і вони між собою не мають згоди, то корисно декого з них притягти на свій бік, щоб вони не з’єднались разом і не виступили під єдиним керівництвом».
До біса розумний і підступний грек! Його порада точна і, на жаль, і нині слушна. «Князів» у нас все ще багато, а досить одного з них перетягти на бік ворогів, як усе й рухне. Чим вороги й користуються з часів антів, слов’ян, Київської Русі. Користуються й нині, бо й нині у нас «князів» все ще багато, а єдності немає. Бо все ще тривають ті міжусобиці, котрі колись і погубили і могутніх антів, і могутню Київську Русь.
Підбираючи претендентів на роль героїв людства, укладачі збірника «100 великих героїв», 2005, переглянули відомих діячів у всіх епохах і країнах, починаючи з часів єгипетських фараонів (1525–1473 до н.е.) і до початку XX ст. (героям минулого століття можна присвятити окремий том чи й два). Із Київської Русі вибрали лише п’ятьох – трьох билинних героїв – Добриня Нікітіч, Ілля Муромець та Альоша Попович, і тільки двох стовідсотково реальних – Святослав Ігоревич і Володимир Мономах.
Якщо останній на роль великого героя від Київської Русі не може викликати заперечень, справді герой і справді великий, то перший…
Київський князь Святослав Ігоревич «був істинним героєм слов’янського світу» – пишуть і сьогодні історики. Гм… Князь Святослав і справді дещо зробив для Русі – зокрема його походи проти хозар, в’ятичів, в передгір’я Північного Кавказу… Але все це походи, у яких гинули русичі, а їхня загибель мало що принесла Русі – князь, за свідченням істориків, мало цікавився державними справами, як і долею Києва, що його у відсутність князя, коли він пішов по світу колобродити, ледь було не захопили і не спалили печеніги.
Зрештою, Святослав, покинувши батьківщину, подався до берегів Дунаю і навіть там хотів збудувати столицю свого уявного князівства, кинувши реальне князівство, що дісталося йому від батька, на відчай. Чи то пак, на загибель. Тиняючись біля Дунаю, погубив військо і сам наклав головою. Київську Русь, покинуту Святославом, ледве тоді врятувала його мати, княгиня Ольга, – але це вже інша тема.
Тож і виходить, що за всю свою історію Київська Русь дала людству лише одного (не рахуючи трьох билинних) героя – Володимира Мономаха. Для такої держави явно малувато. І не дивно, що, крім Володимира Мономаха, у Київській Русі більше не виявилося великих героїв, адже всі – майже всі! – її князі дрібні, удільні, недалекі, – здебільшого воювали-ворогували між собою та своїми міжусобицями підривали її могутність і життєздатність – що ж тут героїчного. Хіба що підійдуть вони для книги (якщо така буде) «100 великих нездар, які руйнували свою країну».