Метафiзичне Кабаре

Бебо, Бебо, прошу зателефонувати до мого ветеринара, бо то він опікується моєю душею*, яку я втрачаю, коли на це все дивлюся. Життя, Бебо, можливо, не має сенсу, проте не варто його через це відбирати. Я втратив уже віру в те, що ти можеш мене покохати. Я втратив віру у все, і живу тепер в одноособовому монастирі для невіруючих. Я хотів, Бебо, втекти від тебе, щоб забутися. Ти мене не кохаєш, бодай би у мене виріс додатковий хуй мудрості, ти мене все одно не покохаєш. Кохання не залежить від статі, воно залежить від душі. Збоченцем є той, хто кохає тільки жінок або чоловіків, бо тоді він кохає стать, а не людину. Я кохав би тебе, навіть коли б ти була чоловіком, метеликом, придорожнім каменем. Ти ж шукаєш чоловіка-кенгуру, а не кохання.

Я утік до Англії. Проте не витримав там більше як день. Байрон і Шеллі уже померли, Бебо. Як би там не було, мандрівка на кораблі була романтичною, можна було блювати. Моїм товаришем по мандрівці був загорнутий у довгу білу сукню і тюрбан селянин із Алжиру. Ми стояли, спершись на борт корабля, дивилися на зникаючий удалині французький берег, і араб не міг надивуватися, чого то Англія — острів. Адже християни, як і мусульмани, мали б триматися купи.

Вночі, Бебо, море перетікало в темряву. Маяк у тумані на англійському березі освітлював сам себе. Я побував у Лондоні. Я ходив пабами і музеями. Я намагався забутися. Я оглянув колекцію мумій у Британському Музеї. Усюди боротьба із забуттям; саркофаги щільно вкриті, навіть зсередини, ієрогліфами — передсмертними нотатками, щоб не забути, що сказати вартовим темряви, богові з головою пса, кота, власним обличчям.