Метафiзичне Кабаре

___________

* — Що ти комбінуєш? — Занепокоєний Жужу спостерігав за пурхаючими руками Вольфґанґа, котрий по черзі хапався за зошит чи келишок. — Ти від вівторка місця собі не знаходиш. Прилазиш до мене о п’ятій ранку, будиш наступну наречену, вона підозрює, що ти хочеш мене у неї відбити, бо ти негайно пакуєшся до нашого ліжка і промовляєш, промовляєш, неначе прагнеш мене на щось намовити. Чим, мій любий Вольфґанже, чим усе це закінчиться?

— Я викрив змову. — Студент прикусив поблідлі губи, неначе побоюючись, що ненароком скаже надто багато.

Позбавлені листя галуззя дерев Люксембурзького саду укладалися в осінні орнаменти. Жужу не бажав підносити очей до безжальної блакиті, яка ображала його почуття краси й добра. Немає холоднішого кольору, аніж цей осінній колір паризького неба.

Вольфґанґ зблід, його солом’яне волосся також виблякло. Посинілі від прикушування губи заціпеніли в невдоволеній гримасі. До паркової кав’ярні поволі увійшов Джонатан, загортаючи листя приполами довгого чорного плаща.

— Вольфґанґ викрив змову, — привітав його Жужу.

— Якщо ця змова не служить Богові, то це людська змова. — Джонатан усівся навпроти Вольфґанґа. — Архілюдська. — Він поглянув на по-вампірячому схудле обличчя студента, його розширені зіниці, які мало не затуляли сіру рогівку.

— Я вчинив сьогодні щось вкрай погане, я убив, але й щось дуже добре, бо я зробив це від кохання.

Жужу зойкнув і схопився за голову. Джонатан, не відводячи погляду від Вольфґанґа, мовчанням заохочував його до розповіді.

— На світанку я пішов до озера у Булонькому лісі. Важко сказати «пішов», я там був. У красі ранкового туману над озером існував тільки я. Обважніла від інею імла, над нею трава, і з тієї імли метелик. Я не ловив його, не кликав. Ми були призначені один для одного. Він всівся на моєму рамені, створеному одвічно задля цієї миті зустрічі. Я знерухомів, аби не сполохати його. Він задрижав. Я відчув пульсування його і моєї власної крові. Я обережно простягнув йому руку та розщібнув нею штани. Він наче цього чекав і почав прогулюватися вздовж стужавілого від його краси статевого члена. Він закохано тріпотів крилами, наганяючи задоволення. Метелик ходив дедалі швидше, намагаючись потертися до тих місць, з яких я зсував шкіру для нього, для його пухнастих крилець. Я витриснув у руку нектар кохання, занурив у нього метелика і відчув насолоду його пружного черевця, млосну насолоду занурення в кохання. Я дочекався, аж поки він виповниться… і втопив його…

Жужу топтав сухе листя.

– Історійка наче про посмішку тигра: посміхнувся тигр до тигра, а відтак півока вигриз.

— Я згрішив. — Голос Вольфґанґа вагався між запитанням та самозвинуваченням.

— О-ля-ля, в повітрі чується сморід смалених душ*, — занепокоївся Жужу.

— Гріх є цензурою підсвідомості. — Джонатан поглянув просто себе на дерева. — Неістотною деталлю індивідуальності. То що там із змовою?