Парадокс любові

Якщо кохання-пристрасть притаманне, з різними видозмінами, усім цивілізаціям, від арабо-андалузької містичної поезії до великої персидської, китайської, японської та індійської літератури, то намагання визнати за нашими переживаннями політичні чи духовні цілі, від «Бенкету» Платона до наших новітніх визволителів, включно з Євангелієм, — суто західна риса. Відсутність сенсу в коханні доводить до розпачу більшість мислителів та філософів, тож неодмінно слід знайти для нього хоч яке значення — чи то споглядання Ідей у Платона, чи пришестя Царства Божого у християн, чи скоєння революції в марксистів. Погляньте на «Еміля» Жан-Жака Руссо: одна людина потугою свого пера не лише реформує педагогіку, а й найвищими своїми повеліннями указує на те, яким повинне бути шлюбне життя героя, яка жінка годиться для нього найліпше, якою має бути найкраща спілка статей і делікатне співвідношення соромливості та володіння одне одним, підпорядкування й рівності[19]. Ось типова риса європейського волюнтаризму: замість того, щоб, спостерігаючи кохання, змальовувати його динаміку, ми створюємо теорію кохання, а потім застосовуємо її й засмучуємося, що дійсність так недобре пасує до неї. Забагато балакаємо про те, яким повинне бути кохання, і замало — про кохання, яким воно є.

Поміж нашою практикою й нашими міркуваннями, поміж проголошеним примусом до ейфорії і визнанням пережитого страждання лежить ціла прірва. Панівний стереотип вимагає, щоб я дізнавав успіху, та надмір книжок, рецептів подружнього щастя наштовхує на думку про те, що знайти його в житті не легше, ніж раніше. Ми запроваджуємо для себе недосяжні канони. Першим на цьому шляху був знову ж таки Руссо: автор «Еміля», найбільшого для своєї доби трактату про виховання, «мистецтва формувати людей», намагався ухилятися від дотримання принципів, що їх він радив іншим, і покинув, здається, із п'ятеро дітей — звичайна поведінка за тієї доби, коли дитяча смертність була дуже висока. Робіть, що я кажу, та не кажіть, що я роблю: після епохи Просвітництва розрив поміж бажаним і пережитим життям є звичайнісіньким явищем[20]. Наша доба під орудою проникливості обманює сама себе, а риторика виконує функцію компенсації відсутності. Класичне лицемірство було виразом прірви поміж звичаями і респектабельністю, а сучасне лицемірство служить для виразу невідповідності поміж ідеалом і реальним досвідом. Звідси фарисейство, кумедні двозначності, притаманні нашим звичаям (вони знаходять відображення, наприклад, у комедіях Вуді Аллена): ми ганяємося за власним ідеальним образом, прагнемо виправити наші помилки, щоб сягнути рівня наших прометеївських зазіхань.