Східний синдром
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6677-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Східний синдром». Краткое содержание книги:
На випускному мати плакала з гордості, коли йому вручали золоту медаль, батько теж пустив скупу чоловічу сльозу.
— Вітаю, сину, — стиснув Максима в обіймах, вгинаючи ребра й перекриваючи дихання. — Усе тільки починається. Вірю в тебе, як у самого себе.
Питання куди вступати було вирішено вже давно — тільки Київ, тільки хардкор. Батькам здавалося, що в столиці на хлопця чекають необмежені можливості, якими треба лише вчасно скористатися. Хоча матері було лячно відпускати сина так далеко й так надовго, адже до цього він не був ніде, крім Луганська, куди вони іноді їздили за великими покупками, але батько наполіг — ніякого Донбасу. Тільки столиця, як квиток в інше життя. Разом із ним Максим туди й вирушив, а мати з сестрою, провівши їх у дорогу, залишилися вдома чекати новин.
Їхали нічним потягом. Щоб підкреслити важливість моменту, батько навіть придбав купейні місця — одне нижнє, інше верхнє. Максим одразу поліз на верхню полицю і звідти вдивлявся у темряву за вікном, мережану вогнями вікон та ліхтарів. Сусіди по купе — мати з донькою-підлітком — вимкнули світло, вляглися на свої місця і затихли, батько теж невдовзі захропів, а Макс все не міг заснути від передчуття, що вже завтра його життя невідворотно зміниться. Зрештою, на одній зі станцій, де потяг довго стояв, пирхаючи, наче величезний лискучий кіт, і скреготав кожною деталькою свого металевого тіла, Максима таки зморив сон.
Київ був величезний. Люди, трамваї, автомобілі — все постійно рухалося, вертілося, кипіло енергією, наче вічний двигун. Темп життя був шалений, здавалося, тут навіть дітей роблять на бігу. За звичкою око шукало щось знайоме, аби зачепитися і заспокоїти розум і серце, але все навколо було чуже, проте не вороже, а просто байдуже. Найбільше Макса в міському пейзажі вразила відсутність териконів, цих вічних донбаських гір, які було видно з будь-якої точки його міста. Батькові синова розгубленість не передалася. Він діловито копирсався у своїх нотатках, шукаючи, яким транспортом їм краще доїхати до КПІ. Добралися на метро — воно теж було Максиму в новинку, за півгодини здали документи в приймальну комісію — і вуаля, весь день і вечір аж до зворотного потяга були вільними для знайомства з містом.
Пройшлися Хрещатиком, поблукали Маріїнським парком, повитріщалися на Верховну Раду і Кабмін, потім перекусили в «Макдональдсі», кинули монетку в Дніпро, щоб неодмінно сюди повернутись, і закінчили прогулянку біля велетенської войовничої баби зі щитом. Маленька мильничка в батькових руках старанно документувала початок київської епохи життя Макса для майбутніх нащадків.
Пізнього вечора, зайнявши своє місце на верхній полиці, він закутався в погано випране, ще вологе простирадло «Укрзалізниці» й заснув без задніх ніг. Уві сні стукіт коліс перетворився на шум морських хвиль, які пінилися баранцями, накочуючись на босі Максимові ноги. Було лоскотно, але приємно, неначе він гладив пальцями м’яку шерсть кота Лучика, який повернувся додому з морозу. Він усміхнувся і перевернувся на інший бік, щоб прокинутись уже в Луганську.
За результатами вступних іспитів його зарахували на факультет інформатики й обчислювальної техніки. Шилови нарешті видихнули з полегшенням. Решту літа 2000-го вони збирали речі, вибивали для свого студента кращу кімнату в гуртожитку, робили в ній ремонт, перевозили туди зібрані речі, а потім прощалися — без надриву, але з прихованим відчаєм, як прощаються люди, відпускаючи рідних назавжди в далекі краї.
Київ Максимові подобався. Після пар він частенько блукав вулицями, за назвами яких ховалися постаті з книжок з історії та буремні події минулого, але тут свого подальшого життя він не бачив — мав божевільніші та сміливіші плани. Ні місто на Дніпрі, ні Україна з ними ніяк не в’язалися.
Навчався він завиграшки, єдине, що спершу викликало труднощі в Макса, — це мова. Більшість предметів в універі викладалися українською, а він навчався у російській школі. Спершу на лекціях він, бувало, почувався іноземцем, який приїхав у далеку країну й марно намагається зрозуміти місцевих жителів, які торохкотять по-своєму. Та згодом незнайомі слова й терміни вишикувались у його голові в стрункі асоціативні ряди і він почав ловити себе на думці, що вже не може згадати переклад того чи іншого слова російською — настільки міцно вкоренився в ньому український відповідник.