Східний синдром

Батько Максима — як і, по суті, вся їхня сім’я — у шахтарському містечку був білою вороною. Вулицями тут ходи­ли чоловіки із сірою засмагою, у шкіру яких навіки в’ївся вугільний пил, чоловіки з підведеними чорним, наче в єгипетської цариці Клеопатри, очима, чоловіки, чиї зуби виблискували на темних обличчях, мов зірки на небі в безхмарну ніч, навіть якщо їх залишалося менше половини.

Батько Максима був іншим. Кремезний велетень із молочно-білою шкірою і волоссям кольору стиглої соломи, він ніколи не спускався в забій і не тримав у руках кирку. Його великі долоні не знали мозолів від фізичної праці, хіба що вони з’являлися в сезони садіння й копання картоплі, під його нігтями не чорнів бруд копанок. «Біла кістка, блакитна кров», — жартувала дружина, мастячи йому спину кефіром, коли той за півгодини на першому теплому весняному сонці перетворювався на вареного рака.

Раніше, до розвалу Союзу, Всеволод Шилов мав посаду інженера на машинобудівному заводі. Згодом, коли на початку дев’яностих земля вислизала з-під ніг і виживали лише овочами, що самі виростили на крихітному городі, він вирішив зайнятися комерцією. Їздив електричками в Росію, щось там крутив-хімічив, контрабандою возив цигарки та інші дрібниці, які продавав тут удесятеро дорожче, — коли шахтарі після затяжних страйків і грюкотіння касками по асфальту врешті отримували зарплату за півроку, ціни в Красному Лучі зростали до небес. Головне було вгадати момент і не продешевити, бо ціни дерлись догори тільки тиждень, поки шахтарі не витрачали всі гроші. Потім у місті знову починалась економічна депресія для продавців і покупців, бо першим не було кому продавати, а другим не було за що купити.

Втім, бізнесувати Максимовому батькові довелося недовго. В одній із поїздок його гуртом сильно побили незадоволені конкуренти й відібрали товар. Додому він доїхав ледве живий. Потім із місяць лежав у лікарні. Вийшов звідти худющий і ослаблений — через тонку білу шкіру просвічували сині вени, риси обличчя вкрай загострилися, кістки випирали навіть крізь одяг, який тепер висів на ньому мішком. У ньому важко було впізнати колишнього кремезного велетня. «Добре, що живий», — примовляла дружина й гладила його по голові. Сяк-так оклигавши на домашніх харчах із городу, батько заходився шукати якусь роботу, проте тут його не брали за станом здоров’я, там брали, але не платили гроші, а ще деінде платили, проте знову втягували в кримінал. Мати кинула роботу в бібліотеці, за яку вже й забула, коли отримувала платню, та пішла торгувати на базар. Відчуття провини, що він, чоловік, не може заробити бодай якусь копійку, щоб прогодувати родину, роз’їдало батька зсередини, як іржа метал. Він упав у депресію. Інший на його місці забухав би, заливаючи свої страхи та невдачі алкоголем, але Всеволод Шилов був непитущим — ще в юності він виявив, що його організм не приймає алкоголю. Натомість він почав писати вірші. Чудер­нацькі, кострубаті, неримовані. Згодом хтось із колишніх това­ришок дружини по бібліотеці пояснив, що це білі вірші.