Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Литовські вельможі, побачивши, що на люблинському соймі вирішуються їхні справи без них, покинули опозицію й вернули на сойм у момент, коли обмірковувалася справа додання до Волині й Підляшша ще й Браславщини (східнього Поділля) та Київщини… Поляки, осмілені легкістю, з якою здобули Волинь і Підляшша, видвигали «аргументи», як ті, що Браславщина це частина Поділля, що вже належить до Польщі, а Київщина колись також належала до Польщі… Остаточно, ще перед унією, вилучено з Великого Литовського Князівства майже всі українські землі й, без забезпечення їхньої автономії, прилучено до Польщі. Литовсько-Українська Держава перестала істнувати.
Литовські магнати слухали польських «аргументів» і дивилися на анексію українських земель ледви не мовчки. Проти них була перевага Польщі, поваги короля й опінія дрібної шляхти українських земель.
Подібно як шляхта давно вже «інкорпорованої» Галичини, вона бачила ідеал в повному зрівнанні українських земель з польськими під оглядом права, устрою й суспільних умов життя. Правно-політичних і суспільних окремішностей, що залишилися в Галичині, як спадщина по Українській Державности, тамошня шляхта, без огляду на віру й національність, не доцінювала. Сама вона домагалася й добилася переведення інституцій «руського права» на польське й німецьке (1434); тому то так легко пішла Польщі справа з прилученням Волині й Підляшша, а відтак Поділля й Київщини. Представники східньо-українських земель самі заявили охоту бути разом з західньо-українськими землями під Польщею… «В тодішній, політичній ситуації, була певна користь у тому, що всі майже українські землі опинилися в одних політичних, господарських і культурних умовах життя. Був це, від часів Романа й Данила, дальший етап у витворюванні української, національно-політичної індивідуальности, що, не вважаючи на тяжкі обставини й великі небезпеки, поклав основу новій добі в історії України». (С. Томашівський).
Дня 29 червня 1569 р. закінчено переговори, а день опісля заприсяжено умови польсько-литовської унії в Люблині. Стануло на тому, що Корона (Польща) і Велике Литовське Князівство, без Волині, Підляшша, Поділля й Київщини, утворюють одну й нероздільну Річпосполиту. Сойми будуть від тепер спільні для обох держав, обі вибіратимуть короля, що буде рівночасно й великим литовським князем. Литовсько-польську, внутрішню межу, зачеркнуто від Прусії, поміж Підляшшем (колишньою Дорогичинською землею) й Берестейщиною, а відтіля відхилено на схід, південною границею колишнього Турово-Пинського князівства, здебільша правим берегом Припяті (на верхівях і при устю - лівим), до Дніпра, Десни й Сейму. З українських земель залишилося під Литвою берестейське Побужжа та Пинщина, що з них утворено окреме Берестейське воєвідство, з берестейським і пинським повітом.
Такто люблинський сойм, що на ньому зєдинено остаточно Литву з Польщею, позначився рівночасно актом (незалежної від унії) «інкорпорації» українських земель до Польщі. По Рюриковичах і Гедиміновичах, перейняла тепер місію «збірання українських земель» - Польща.
Устрій і побут українських земель під Литвою
Люблинська унія, попереджена анектуванням ледви не всіх, українських земель Польщею, була смертним ударом для дальшого життя й розвитку державно-політичного організму, що офіціяльно називався Великим Литовським Князівством, а на ділі був Литовсько-Українською Державою.
Литовською була ця держава більше по формі, аніж по суті. Створювала цю форму литовська династія, але її зміст був український, а почасти білоруський; українські й білоруські землі придавлювали литовські своїми велетенськими просторами таксамо, як українсько-білоруська культура покрила собою литовський, культурний недорозвій. Обєднання українських і білоруських земель під литовською династією не було актом заборчого насильства. Навпаки, нащадки Гедиміна, вважаючи себе правними спадкоємцями Рюриковичів, ішли на Україну, як її визвольники зпід татарського ярма й усмирителі анархії, що виникла з княжих міжусобиць та боярських «крамол». Такими вважали вони себе самі й за таких уходили в опінії громадянства, зацікавленого політичними справами.
Підтримував цей погляд, у першу чергу, суспільно-громадський устрій Литовсько-Української Держави, що був дальшим, розвоєвим ступнем устрою Великої Київської й Галицько-Володимирської Держави.