Єрусалим на горах

Я тебе виглядав…

Можеш вірити або ж не вірити, але нападали на мене, як вороги, самотинні, повні сирітства, жалю і глухої німоти дні і, рятуючись од напасників, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний, повсякденно немовби поруйнований ордою двір, і виходив на «цісарку» — стару, ще австрійську дорогу за селом; тут біля покинутого кар'єру, що поріс ситняком і полином, а саме його дно світилося дзеркальцем води, я сідав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ятаєш, так званий «Петрів хрест» — височенний, тесаний із дуба, мовби аж обвуглений від часу й дощів, що його вкопали на місці, де вбило громом тутешнього ґазду Петра Ориня, і годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймні я пояснював своє сидіння на пагорбі самому собі, бо, якщо зважити на «хлопський розум», то моє визирання було марним і смішним, не мав я ніякої надії на твій приїзд, ти у тамтому Львові жив своїм життям й годі було сподіватися, що котрогось дня раптом спам'ятаєшся, залишиш лекції в інституті, малювання, виставки, поїздки, вродливу свою дружину й чимдуж примчиш в Горопахи до осиротілої після материниної смерті хати, щоб продовжити безконечну роботу над моїм портретом; кажу «безконечну», бо вже й не пам'ятаю, коли ти її розпочав, і не пам'ятаю, скільки разів, приїжджаючи в Горопахи, то ти домальовував мій многотерпеливий портрет, то просто цілими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над метаморфозою моєї особи. Я також маю підозру, що, вдивляючись у мій портрет, ти помічав зміни й у самому собі: ти був інакшим тоді, коли вперше клав на мольберт заґрунтоване полотно й вмовляв мене посидіти кілька сеансів на стільці… ти був тоді ще молодим, око твоє ще не вміло вловлювати й вимірювати глибину тіней й не вміло воно проникати в незвідані світи, у непролазні хащі людської душі; ти бачив тоді ображеного, замкненого в собі гордого, аскетичного ззовні, у потертій фуфайчині й кирзаках старушка, який гостро споглядав на світ, презирливо стуливши губи; власне презирливість, відчуженість від світу, що пробивалась на лиці, відповідали тодішньому моєму душевному стану, і таким треба було залишити на полотні моє зображення, вважаючи роботу завершеною, але через рік чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, він тебе мучив і мучив, очевидно, в художньому твоєму баченні світу відкрилося іще одне, чи двоє, чи й троє нових вікон, через які світ ринув у твою душу, ти навчився мислити пензлем, і коли мій портрет ти знову поклав на мольберт, і коли я, позуючи, знову сидів перед тобою на стільці, то відкрилося тобі, що іронії й презирливості в мені чи то зменшилося, чи згладилася їх різкість, чи натомість душа моя почала сумувати.

І так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти заледве відмикав двері своєї хати й відчиняв навстіж вікна, щоб із неї, з хати, витікав затхлий неживий дух, а замість нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стерні, запахом соломи, дорожної пилюки, яблук, що достигали в садах, і хапав свій мольберт, перемахував через перелаз і знову всаджував мене позувати, примовляючи: «Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?»