Єрусалим на горах

Він налаштував проти мене цілий частокіл запитань, і що мене вразило: питання були гострі, а мовлені вони були рівно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собі ядра, і я подумав, що мого співбесідника не цікавить те, що я йому буду відповідати. Душа його далі літала у воронячій зграї й крячала, а бездуховна мумія проходжувалася зі мною в шкільному садку й про людське око вела необов'язкові для неї, чужі й непотрібні розмови. Містика якась.

Та все ж я відповів, що для мене нема ніяких барикад і для мене нема місця ні справа, ні зліва, я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика. Стосовно ж «Штефанових хлопців» і взагалі національного підпілля, то, по правді скажу: боюся, що їх розчавить більшовицька потуга. Цілком погоджуюся, що в річці, яка розлилася, як море, по цілому краї, є і сукровичні потоки, бруд… і чому б не могли бути, коли хвилі б'ють об береги, лупають каміння, вижолоблюють річища, змивають пісок і сміття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнім розливом ріки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин… і від ріки нічого не лишиться, хіба що лишиться для нащадків родючий намул… і знову колись, родючістю цією сплекані, постануть нові борці. Мене захоплює приречена жертовність тисячі тисяч, а не якоїсь куркульської стихії, як ви кажете. Але я й плачу… якщо висохне річище народного плину, то залишиться безліч могил… могила на могилі… та ще «чорні воронки» й сибіри. Й ще, сподіваюся, залишаться сумні пісні, вони теж для нащадків. Бо гріх був би, коли б люди забули про Михася Несміяна на прізвисько Затичка.

— Хіба й про нього є пісня? — високо понад окуляри виповзли Ґонтареві брови, власне брів у нього майже не було — росли два рудуваті кущики.

— Є. Хіба хлопчина, котрий став в обороні зганьбленої сестри, не вартий стати героєм балади? — Мені самому лише тепер надто вирізьбилося виразно: люди нічого й ніколи не забувають. Шо з того, що ніде нема Михасевої могилки, що його десь кинули в яму й затоптали сміттям, щоб і сліду не лишилося, щоб ніхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате співанка, вкарбована в пам'ять, яку ніхто не затопче, бо людська пам'ять, як коріння трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагінець — і знову зазеленіє мурава.

— Я із вашого Михася витворив такого собі юного фанатика, який залюбки стріляє в людей, — Ґонтар зітхнув і заходився протирати скельця окулярів. Я помітив: пальці його були тонкі, жовті й довгі із загостреними нігтями. — Де ж істина? У баладі, про яку ви говорите, чи в моїй статті, написаній на основі оперативних звідомлень? — Ґонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила істина. Скресіння однак тривало недовго, коротку мить… на коротку мить повернулася в мумію душа.