Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей дзвінким виразним голосом підказав зборам заключне:
Ці слова проспівали з особливим запалом. Потім на радощах зал з величезним піднесенням виконав увесь куплет двічі вряд і на завершення тричі по три рази прокричав «гіп-гіп ура!» на честь «непідкупного Гедліберга» і всіх тих, хто сподобився високого звання «Символа його непідкупності». Громадяни почали вимагати:
— Далі! Далі! Читайте далі! Все прочитайте, все, що там є!
— Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу!
Чоловік десять повставали й почали протестувати. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це образа всій громаді. Підписи, безперечно, підроблено.
— Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться!
— Пане голово, скільки у вас тих конвертів?
Голова взявся підраховувати.
— Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять.
Грім глузливих оплесків.
— Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.
— Підтримую пропозицію!
Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:
— Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу…
Містер Берджес перепинив його:
— Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить…
Тут пролунав голос Голідея:
— Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором!
Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.
— Я хотів сказати, — вів далі голова, — що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей…
— Але я хотів…
— Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо, — повірте моєму слову.
Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!
Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:
— Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе, — ганьба буде ще більша.
Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш».
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс».
— «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер».
І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився — і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (не бентежачись тим, що цей речитатив скидався на один дуже знайомий церковний гімн): «Ви не та-ка-а по-га-а-на лю-ди-на-а…» Потім голова казав: «Підпис «Арчібальд Уїлкокс». І так далі, і так далі — прізвище за прізвищем.
Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!»
Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами: