Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
Зрозуміло, в який спосіб щойно згадана двозначність спрацювала в руках тих фашистських груп, які прагнули знищити демократію. Отже, нам слід рахуватися з можливістю появи таких груп і з тим, що їхній вплив у середовищі так званої буржуазії залежатиме переважно від політики, обраної робітничими партіями.
Наприклад, розглянемо докладніше використання в політичній боротьбі загрози революції чи навіть політичних страйків (на відміну від суперечок про заробітну платню тощо.). Як пояснювалося вище, вирішальне питання тут полягатиме в тому, чи використовуються згадані засоби як наступальна зброя, чи виключно для захисту демократії. У межах демократії їх можна виправдати лише як оборонну зброю, і лише тоді, коли вони застосовуються в зв'язку з оборонною і визначеною вимогою, вони можуть бути успішними. (Згадаймо швидкий провал путчу Каппа.) Якщо ж їх використовують як наступальну зброю, то це призводить обов'язково до зміцнення антидемократичних тенденцій у таборі супротивника, оскільки вони роблять демократію явно непридатною для роботи. Більше того, таке використання робить цю зброю непридатною для захисту. Якщо ви застосовуєте різку навіть тоді, коли собака поводиться добре, то вона не допоможе, коли вам знадобиться утримати його від поганого вчинку. Захист демократії мусить полягати в тому, щоб зробити антидемократичні експерименти надто дорогими для тих, хто прагне їх здійснити; набагато дорожчими за демократичний компроміс... Використання робітниками будь-якого виду недемократичного тиску цілком імовірно призведе до такого самого чи навіть антидемократичного контртиску — викличе рух проти демократії. А такий рух з боку правителів є, звичайно, набагато серйознішим і небезпечнішим за рух з боку підвладних. Тож завдання робітників полягатиме у рішучій боротьбі проти цього небезпечного руху, у припиненні його на самому початку. Але як вони можуть нині боротися від імені демократії? Їхні ж бо власні антидемократичні дії дають їхнім ворогам і, загалом, усім ворогам демократії чудову нагоду.
Змальований процес можна, за бажанням, витлумачити по-різному, можна дійти думки, що демократія «погана». І саме такий висновок зробили багато марксистів. Після поразки в тому, що вони вважали демократичною боротьбою (яку вони програли, щойно сформулювали свою тактичну доктрину), вони заявили: «Ми були надто м'якими, надто гуманними, наступного разу здійснимо справді криваву революцію!» Це наче коли б людина, що програла матч з боксу, зробила висновок: бокс тут не проходить, слід було б застосувати палицю... Справа в тому, що марксисти навчали теорії класової боротьби робітників, а практиці — реакційних консерваторів з буржуазії. Маркс говорив про війну. Його опоненти уважно слухали, а тоді починали говорити про мир і звинувачувати робітників у войовничості. Проти цього звинувачення марксисти не могли заперечити, оскільки їхнім гаслом була класова війна. Фашисти ж діяли.
Досі мій аналіз охоплював переважно досить «радикальні» соціал-демократичні партії, політика яких базувалася цілковито на двозначній тактичній доктрині Енгельса. Згубні наслідки тактики Енгельса збільшилися в даному випадку за браком практичної програми, яку було обговорено в попередньому розділі. Але й комуністи також обирали розкритиковану тут тактику в певних країнах і в певні періоди, зокрема там, де інші робітничі партії, наприклад соціал-демократи й лейбористи, дотримувалися демократичних правил.
Одначе загалом з комуністами становище було іншим, оскільки вони мали програму. Вона була така: «Наслідуй Росію!» Це зробило більш визначеними їхні революційні доктрини, так само, як і твердження про те, що демократія значить просто диктатуру буржуазії36. Згідно з цим твердженням, небагато можна втратити, а дещо й здобути, якщо прихована диктатура стане відвертою, очевидною для всіх— адже це лише наблизить революцію37. Комуністи навіть сподівалися, що тоталітарна диктатура в Центральній Європі пришвидшить події. Нарешті, оскільки революція була неминучою, фашизм міг бути лише одним із засобів її наближення; і це, зокрема, виглядало саме так, бо революція, безсумнівно, дуже запізнювалась. У Росії революція вже сталася, незважаючи на її відстале економічне становище. І лише марні сподівання, породжені демократією38, затримували її прихід у більш розвинутих європейських країнах. Отож, знищення демократії фашистами могло лише сприяти початку революції, бо робітники втрачали останні ілюзії щодо демократичних методів. Таким чином, радикальне крило марксизму39 відчуло, що знайдено «сутність» і «справжню історичну роль» фашизму. Фашизм був, по суті, останньою зупинкою буржуазії. Відповідно, комуністи не боролися, коли фашисти захоплювали владу. (Що боротимуться соціал-демократи, ніхто й не сподівався.) Адже комуністи були певними, що пролетарська революція запізнюється, а фашистська інтерлюдія, необхідна для її пришвидшення40 не триватиме довше кількох місяців. Тому від комуністів не потребувалося ніякої дії. Вони були нешкідливі, «комуністичної загрози» для захоплення влади фашистами не існувало. Як підкреслив одного разу Ейнштейн, з усіх організованих груп суспільства лише Церква чи, швидше, частина Церкви, вчинила серйозний опір.