Злий
- Автор: Тирманд Леопольд
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Марія Пригара
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Злий». Краткое содержание книги:
— Добре, — сказав ЗЛИЙ, — побіжи візьми машину, потім спустишся вниз і зупинишся он там, міні житлових корпусів, на Пшемисловій. Знаєш, там є такі просвіти з вулиці. Тихо й спокійно, і до стадіону звідти близько. Забери і Компота і Калодонта. Разом підемо на матч.
— Хлопці, — звернувся Зільберштейн до юнаків у насунутих на очі кашкетах в брамі облізлої кам'яниці на Мокотовській вулиці, — тут по п'ятдесят штук. Зараз можете продавати… — він глянув на годинник: було близько десятої, — по сто злотих за штуку. Через годину чекатиму вас на площі Спасителя, біля костьолу. Хто продасть свою порцію, прийде по нову. Квитків вистачить, не варто скупитись і обмежувати покупців, треба діяти. І працювати поки що подалі від шляхів що ведуть на стадіон. Там зараз розташовуються кордони міліції і війська. Лише останній удар зробимо біля стадіону. Ще одне: наша база он там між корпусів на Пшемисловій, недалечко від стадіону. У спокійній затишній вулочці, знаєте де?
— Чого б то не знати, — сказав хтось, — ми вже працювали там із Морицом.
— Добре, — кивнув Зільберштейн, — а рухома наша база он, — додав він, вихиляючись із брами і показуючи на оливкового «Гумбера», що стояв біля тротуару. Курява вдарила їм просто в очі, і вони довго протирали їх рукавами.
— Мацєяк, — сказав поручик Дзярський, — ми нічого не маємо спільного з організацією цього матчу. І тому підемо собі на стадіон утрьох, з Клюсінським, як глядачі, гаразд?
— З великою охотою, пане поручику, — посміхнувся Мацєяк, — одягнемось по-цивільному, так?
— Очевидно, — мовив Дзярський, — чого нам іти в службовому? Отже, — він глянув на годинник: було пів на одинадцяту, — зараз піду трохи підживлюся. Давайте о п'ятій зустрінемось тут, в канцелярії. Візьмемо «Сітроена» і якраз встигнемо. Тільки ця погода, — замислився він, підходячи до вікна, — може зіпсувати весь матч, правда?
Не доходячи до брами, Філіп Меринос зустрів Шаю.
— Пане голово, — сказав Шая, затуляючи рота піднятим коміром піджака. — Зі мною тут люди. Що з ними робити?
— Скільки їх? — спитав Меринос.
— Багато, — беззубо посміхнувся Шая, — і раз у раз надходять нові.
— Квитки одержав від Крушини?
— Одержав.
— То дай першій сотні квитки, хай крутяться поблизу Алей і Пєнкної та хай зчиняють гармидер. Хлопцям краще буде працювати в такому сум'ятті, розумієш?
— Розумію, — фамільярно всміхнувся Шая, — у вас, пане голово, черепок таки варить, — додав він з щирим здивуванням.
— Через годину, — сказав Меринос, — пустиш ще двісті чоловік, а решта, скільки б їх не було, хай зачекає і піде зі мною на останній штурм. Ти, Шаю, мусиш стояти насторожі і не рушати з місця. — Він показав рукою на вбиральню віддалік на площі Гжибовського. — Ти поїдеш разом зі мною.
Гаразд, — кивнув Шая.
Меринос увійшов у браму.
Шая попрямував до румовищ за костьолом Всіх Святих: на стосах цегли і купах руїн, навалених бульдозерами, сиділи хлопці у кашкетах, беретах, тикових куртках, картатих сорочках.
— Хлопці, — вигукнув Шая, і його вмить оточила ціла юрба чекаючих. — Зараз піде перша група, — гукав далі Шая, виймаючи з кишені жмут квитків і слинячи пальці. Цілий ліс рук жадібно простягся до нього. — Спокійно, колеги, спокійно, — посміхнувся Шая з якимсь слизьким лукавством. — Ви потрапили в пункт продажу найдешевших квитків і підете на найцікавіший матч сезону, проте, коли б я вам дав їх зовсім безкоштовно, це б вас розбестило. Платіть п'ять злотих за штуку.
З усіх боків простяглися до Шаї п'ятизлотні папірці і зашелестіли в тремтячих пальцях від повіву вітру.
Філіп Меринос зійшов нагору і відімкнув контору. Йому відразу ж впало в око, що ванна кімната замкнена. «Невже Анеля ще спить? — подумав він. — Не може бути!» Він відчинив двері у свій кабінет. Кабінет мав такий самий вигляд, як і вчора ввечері, коли Меринос його залишав. «Все одно, — рішуче подумав він, — так чи інакше, це треба зробити. Хвилина слабодухості може коштувати надто багато». Він вийшов з кабінету, пройшов по коридору, звернув убік, відчинив двері з неструганих дощок у кінці коридора і спустився по вузьких, рипучих поламаних дерев'яних сходах униз. Нарешті добрався він до щільно оббитої дерев'яними щитами комірчини, прибудованої з зовнішнього боку кам'яниці. Зупинився, сягнув до задньої кишені штанів і вийняв великий револьвер, що синясто блиснув чорним дулом. Меринос упевненим рухом відчинив старанно замасковані в стіні прибудови дверцята. Потік денного світла пробивався до похмурого тісного приміщення. Меринос зблід. Очі його зловісно розбіглися: комірчина була порожня. На стіні, що виходила на вулицю, яснів великий отвір.