Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
«Ви гадаєте, що гратимете отак вічно, еге ж? Ні, не гратимете».
«Певно, що ні,— відповість дівчина,— не вічно».
«Та де ж би то,— обізветься й хлопець.— Після обіду ми підемо купатись, а ввечері…»
«Ви не зрозуміли,— скажу я.— Певне ж, я знаю, що ви підете купатись, а ввечері поїдете кататися машиною і дорогою назад десь зупинитесь. Але ви гадаєте, що так воно триватиме вічно».
«Та де ж би то,— скаже він.— Через тиждень мені повертатися до коледжу».
«А мені до школи,— скаже вона.— Але на День подяки82 ми з Елом знову зустрінемось, правда ж, Еле? І ти повезеш мене на великі змагання, правда ж, Еле?..»
Їм на все начхати, хоч ти їм що. Тож не варто ділитися з ними своєю мудрістю. Навіть тією великою істиною, що відкрилася мені в подорожі до Каліфорнії. Вони ще не відають істини Великого Ко́рча, але нехай доходять до неї самі — розказувати їм марно. Може, вони й вислухають чемненько, одначе не повірять і слову. І, спостерігаючи, як та засмагла дівчина гасає й вистрибує на тлі миртів і іскристого моря, я сам на мить засумнівався, чи вірю в цю істину.
Та ні, я таки вірив у неї, бо їздив до Каліфорнії.
Я не додивився першого сета. Коли я пішов, рахунок був п’ять — два, але скидалося на те, що скоро буде п’ять — три, бо рудий хлопчина трохи, не дуже помітно, підгравав дівчині й посміхався серед свого ластовиння, коли вона лунко відбивала м’яч.
Я подався додому, перевдягся й пішов купатись. Поспішати було нікуди, отож я забрів аж до бухти й довго плавав у тому закутку Мексіканської затоки, що й сама є закутком неосяжного, солоного, спученого світового водного обширу. Додому я повернувся якраз на другий сніданок. Снідав я разом з матір’ю. Вона весь час намагалася випитати в мене, чого я приїхав, а я ухилявся, аж до самого десерту. Тоді запитав, чи в Лендінгу тепер суддя Ірвін. Досі я про це не питав, хоча й міг би довідатися ще ввечері, коли приїхав. Але не став довідуватись. Відклав це на потім.
Так, він був у Лендінгу.
Пити каву й курити ми перейшли на бічну веранду. Трохи згодом я піднявся нагору полежати й перетравити їжу. Лежав у своїй давній кімнаті близько години. Потім вирішив, що треба братися до діла. Отож тихенько спустився вниз і рушив до надвірних дверей.
Одначе мати сиділа у вітальні й гукнула мене. Я здивувався, що вона сидить там о такій годині, але вона сиділа. На мене чатувала, подумав я. Тоді зайшов і, прихилившись до одвірка, став чекати, що вона скаже.
— Ти до судді йдеш? — спитала мати.
Я сказав, що до судді.
Вона тримала перед собою праву руку долонею донизу, розчепіривши пальці, і роздивлялася на блискучий червоний манікюр. Потім, нахмуривши брови, наче той огляд її не вдовольнив, запитала:
— Що, політика?
— Та щось таке,— відказав я.
— Чого б тобі не піти пізніше? — спитала вона.— Йому не подобається, коли його турбують о такій порі.
— Те, що я маю йому сказати, не сподобається йому о будь-якій порі, хоч удень, хоч уночі.
Вона пильно поглянула на мене, забувши про свою руку, що так і лишилася розчепірена в повітрі. Тоді сказала:
— Він себе недобре почуває. Навіщо його турбувати? Він нездужає.
— Нічого не можу вдіяти,— мовив я, відчуваючи, як у мені здіймається впертість.
— Він нездужає.
— Нічим не можу зарадити.
— Ти міг би принаймні почекати до вечора.
— Ні, чекати я не стану,— відказав я. Я відчув, що просто не можу чекати. Мені треба було піти й покінчити з цією справою. Зустрівши незгоду, опір, я тільки утвердився в своєму намірі. Мені треба було все з’ясувати. Негайно.
— Я б цього не хотіла,— сказала мати й нарешті опустила руку, що її весь той час так і тримала перед собою.
— Нічого не можу вдіяти.
— Я б дуже не хотіла, щоб ти встряв у… щось таке…— жалісно промовила вона.
— Я до цього «чогось» непричетний.
— Як це розуміти?
— Про це я дізнаюся, коли викладу все Ірвінові,— сказав я, а тоді вийшов з вітальні, вийшов з будинку й попростував Алеєю до Ірвінової садиби. Вирішив піти пішки, хоч як пекло,— принаймні буде старому мудакові невелика відстрочка, перш ніж я приголомшу його своїм запитанням. Він заслужив на ці кілька зайвих хвилин, визнав я.
Коли я прийшов, старий мудак лежав нагорі, відпочивав. Так сказав мені чорний слуга в білій куртці.
— Суддя… вони нагорі лежать, відпочивають,— сказав він, вважаючи, що цим усе вичерпано.
— Гаразд,— мовив я,— я почекаю, поки він спуститься.— І, без запрошення відчинивши сітчасті двері, ступив у приємну прохолодну сутінь передпокою, наче в глибінь минулого, де крижанисто поблискували дзеркала та великі гасові ліхтарі, і в них безгучно, наче спогади, виникли мої відображення.