Все королівське військо

Поки Хазяїн думав, я побачився з Люсі Старк. Вона прислала мені записку, в якій просила, щоб я приїхав до неї. Я знав, чого вона хоче. Вона хотіла поговорити про Тома. Як видно, від самого Тома вона нічого не дізналася, принаймні нічого такого, що могла б розцінити як правду й до того ж усю правду, а з Хазяїном вона цього не обговорювала, бо коли заходила мова про Тома, згоди між ними не було. Отож вона збиралася розпитувати мене, а я збирався сидіти й пітніти на червоному плюші вітальні на фермі, де вона тепер жила. Та цього було не минути. Колись давно я постановив собі: якщо Люсі Старк попросить мене щось зробити для неї, я це зроблю. Не те щоб я почував себе боржником Люсі Старк, чи мав їй щось відшкодувати, чи спокутувати якусь свою провину. Коли я й був у боргу, то не перед Люсі Старк, і коли мав щось відшкодовувати, то не їй. Коли я був у боргу, то скоріш перед самим собою. Коли я мав щось відшкодувати, то самому собі. Що ж до покути, то спокутувати мені було нічого. Єдиний мій злочин полягав у тому, що я був людиною і жив серед людей, а за це особливої покути на себе не накладають. У цьому випадку злочин і покута цілком збігаються. Вони тотожні.

Якщо ви їздили колись у напрямку Мексіканської затоки, ви бачили такі будинки. Білі стіни, але давно вже померхлі. Один поверх, спереду широка веранда з піддашшям на схожих на веретена стовпах. Оцинкована покрівля з блідими патьоками іржі по склепках. Усе те зведено на цегляних підпорах, і там унизу, у прохолодному затінку, заснованому павутинням і прикритому з фасаду рясною бирючиною та гінкими каннами, збираються на свої сходини й кубляться в пилюці кури, а в гарячі дні лежить і хекає старий собака. Будинок стоїть віддалік від дороги, на лужку, де трава на кінець літа рідшає і рудіє. Обабіч старої цементованої доріжки, що враз уривається біля воріт, немов поринаючи в голий грунт на узбіччі шосе,— два квітники з покладених плиском автомобільних шин, усередину яких засипано лісову землю. У кожному — по кілька волохатих циній, що яскріють під сліпучим сонцем. По боках будинку стоять два віргінські дубки, досить миршаві. На задвірку, впорівень з причілками, простяглись углиб нефарбовані курники й хліви. Та сам той невигадливий блякло-білий будинок, разом з ріденьким лужком, охайними квітниками, гордовитою цементованою доріжкою та двома дубками занурений у незворушну тишу жаркої пополудневої години пізнього літа, ні на що так не схожий, як на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, із припорошеними сивиною косами, скрученими у вузол позаду, яка сидить собі у кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, чоловіки в полі, і думати про вечерю чи доїти корів ще рано.