Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

На відміну від В. Винниченка, що покладав головну відповідальність за наростання антиєврейських акцій на С. Петлюру, уособлювану ним політику отаманщини, П. Христюк демонструє власне бачення цього аспекту проблеми. Він звинувачує у ганебних вчинках вищий державний орган загалом та його першого керівника В. Винниченка, зокрема. І не тільки тому, що вони повинні були відповідати за все, що коїлося в очолюваній ними державі, — головну їхню провину П. Христюк вбачає у здійснюваному Директорією курсі, біля витоків якого стояв саме В. Винниченко, у політиці соціалістичних партій, які утворювали Директорію.

П. Христюк доводить: «…Стан облоги, цензура, заборона всякої агітації, заборона робітничих зборів, полювання на «большевиків», під якими розумілись всі революційно-соціялістичні елементи — українські і неукраїнські — перейшли в систему директоріянського управління, а зріст українського дрібнобуржуазного шовінізму, української національної виключности та єврейських погромів перетворилися в постійне тло тої системи. В містах і навіть селах зростало велике незадоволення і обурення проти влади Директорії, яке захоплювало все ширші і ширші круги робітниче-селянського населення. Влада одривалась від населення, переходячи поволі «в становище гетьманської влади», як зазначала кам’янецька організація українських с.-д. в своїй резолюції з приводу розгрому кам’янецьких робітничих клюбів»865.

Вважаючи керівництво Директорії (і В. Винниченка, і С. Петлюру) винними в тому, що за їхнього правління поширювались єврейські погроми, слід згадати і документи, видані місцевими отаманами, які або ініціювали, або виправдовували ганебні вчинки проти невинного населення. Серед них — «Наказ по Запоріжській Козацькій Бригаді Українського Республіканського Війська імени Головного Отамана Петлюри» від 6 лютого 1919 р., виданий в м. Проскурові отаманом Семесенком. В ньому є й такий прикметний параграф: «Пропоную населенню припинити свої анархичні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися; це більше всього зауважаю жидам. Знайте, що ви народ всіма націями не любимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом. Хіба ви не бажаєте жить? Хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то й сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд»866.