Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
Ле Глор'є, який, здавалося, дуже розважався, стежачи за цим іспитом, протиснувся ближче до обох герольдів.
— Я хочу допомогти тобі, мій друже, — сказав він Рудому Вепрові, коли той безпорадно роздивлявся сувій. — Ось тут, милостиві мої государі, намальовано кішку, яка заглядає у вікно молочної крамниці.
Цей жарт викликав сміх, що було до певної міри на руку Рудому Вепрові, бо це змусило Туазона д'Ора, обуреного перекрученим тлумаченням його малюнка, поспішно пояснити, що накреслений тут герб запровадив у себе Хільдеберт, король Франції, після того як забрав у полон Гандемара, короля Бургундії, і що на ньому зображено барса або тигрову кішку, емблему полоненого государя, за гратами, або, як Туазон д'Ор описав це технічними термінами: «Чорне поле, істота на золотому, перетята червоними смугами навхрест, прикута до другого поля».
— Присягаюся своїм брязкальцем, — вигукнув ле Глор'є, — якщо кішка зображує Бургундію, то вона сьогодні не за гратами, а перед гратами.
— Правильно сказано, друже мій, — зауважив Людовік, сміючися, тим часом як усі присутні і навіть сам Карл були стурбовані цим недвозначним жартом. — Я винен тобі золотий за те, що ти перетворив сумне на веселе, чим, сподіваюся, все це й скінчиться.
— Мовчи, ле Глор'є, — гримнув на нього герцог, — а ви, Туазон д'Ор надто вчені, щоб вас можна було зрозуміти. Відійдіть. Гей, ви, підведіть сюди цього негідника. Слухай, бестіє, — звернувся він до герольда своїм найбрутальнішим тоном, — чи знаєш ти різницю поміж золотом і сріблом у чомусь іншому, крім монет?
— Згляньтеся на мене, ваша високість. Ваша величність, скажіть за мене хоч слово!
— Кажи сам за себе, — перебив його герцог, — відповідай одним словом — герольд ти чи ні?
— Тільки на цей випадок, — признався викритий посол.
— Присягаюся святим Георгієм Бургундським, — вигукнув Карл, поглянувши на Людовіка скоса, — ми не знаємо жодного государя, жодного дворянина, який наважився б так зганьбити благородну науку — основу королівської і дворянської достойності, — нікого, за винятком короля, який послав до Едуарда Англійського слугу, переодягненого герольдом.
— Така військова хитрість, — удавано сміючись, сказав Людовік, — могла б бути виправдана тільки при дворі, де немає герольдів, а справа досить спішна і не терпить зволікання. Але тільки той, у кого розуму не більше, ніж у дикого вепра, може подумати, що такий маневр, яким можна було обдурити тупоголових остров'ян, не буде викрито при освіченому бургундському дворі.
— Все одно, хто б його не послав, він повернеться додому не інакше, як скуштувавши батогів, — похмуро вимовив герцог. — Гей, тягніть його на базарний майдан і відшмагайте віжками та канчуками так, щоб мантія його перетворилася на лахміття. Гей, гата, на Рудого Вепра! Гей, тю-гу! Кусь!
Чотири чи п'ять великих собак, схожих на тих, що намальовані на мисливських картинах Рубенса і Снейдерса[259], почувши знайомі звуки, голосно загавкали, немов справді побачили дикого кабана.
— Присягаюся святим розп'яттям! — сказав король Людовік, намагаючися догодити своєму суворому родичеві. — Вже коли осел вирядився в кабанячу шкуру, я, пустив би собак, щоб вони стягли її з нього!
— Правильно, правильно! — вигукнув Карл, якому ця пропозиція припала до серця. — Так ми й зробимо. Гей, пустіть собак! Кусь, кусь, Тальботе! Сюди, Бомоне! Ми поженемо його від дверей замку до східних воріт.
— Сподіваюся, що ви, принаймні за мисливськими законами, дасте мені фори, як справжньому звірові, — почав благати нещасний герольд, намагаючися зберегти самовладання.
— Ти тільки гадина і, за мисливськими законами, не маєш права ні на які пільги, — відповів герцог. — Але нехай уже буде так, я накажу дати тобі шістдесят туазів уперед, хоча б заради твоєї дивовижної зухвалості. Гей, швидше, панове, ходімо поглянемо на лови!
Засідання ради несподівано припинилося; усі поспішили не менш поквапливо, ніж обидва государі, розважитися «гуманною» забавою, придуманою Людовіком.
Рудий Вепр, як виявилося, чудовий бігун. Окрилений жахом, чуючи близько за спиною з десяток лютих догів, підбадьорюваних мисливськими рогами та веселими криками мисливців, він летів, мов вихор, і коли б не його герольдська мантія (найгірший з усіх одягів для бігуна), можливо, йому пощастило б урятуватися. Двічі він спритно вивернувся від собак, заслуживши цим похвалу глядачів. Але жодному з них, навіть самому Карлові, ці лови не припали так до вподоби, як Людовікові, який, почасти з політичних міркувань, почасти тому, що;; завжди любив дивитися на людські страждання, коли вони набували комічної форми, реготав до сліз. Він схопився навіть за горностаєву мантію свого ворога, немовби знемагаючи від сміху, а герцог, не менш від нього захоплений цікавим видовищем, поклав йому руку на плече, виказуючи цим довір'я та приязнь, що різко суперечило тим взаєминам, які встановилися між ними останніми днями. Зрештою настала хвилина, коли швидкі ноги самозваного герольда вже не могли врятувати його від зубів переслідувачів; собаки кинулися на нього, повалили на землю і неодмінно перегризли б горло, коли б герцог не крикнув:
259
Пітер Пауль Рубенс (або Рюбенс, 1577–1640) — і Франс Снейдерс (або Схнейдерс, 1579–1657) — видатні голландські живописці, іноді малювали картини спільно.