Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
Як завжди неквапно, Каїров поклав телефонну трубку. Відкинувсь на спинку стільця.
— Хтось вийшов на контакт з Дорофєєвою. Йдіть у міський парк. Там буде ждати Тетяна. З'ясуйте обстановку, в разі потреби приймайте рішення самостійно.
— Слухаю! — чітко відповів капітан.
Валіза
Раптом пішов дощ. Небо осіло. Воно не було темне, а навпаки, засмучувало одноманітним світло-сірим кольором — першою ознакою тривалого дощу. Вода осідлала вулиці. Й калюжі розповзлися по тротуарах, і струмки затемніли, наче тріщини.
Чирков, який вийшов із штабу в кітелі, без шинелі, без плащ-намету, заспішив, перебігаючи від дерева до дерева, де під зеленим молодим листям дощ стьобав не так дошкульно.
Перед входом у міський парк був відкритий майданчик. І коли він біг через нього, то добряче вимок.
Вхідні чавунні ворота, зірвані вибуховою хвилею, лежали на мокрому щебені, але тісна цегляна будка — в безтурботний довоєнний час тут господарювала касирка, жінка солідна, гордовита, — збереглася, тільки перекошені двері більше не зачинялися.
У будці Чирков побачив Тетяну. Вона також була без плаща. Й її сірий двобортний жакет зберігав сліди дощових краплин.
Вона здивовано, та разом із цим жалісливо й примхливо, промовила тільки одне слово:
— Ти?
А вій, готовий до зустрічі, неголосно, без жодних емоцій, запитав:
— Що сталося?
Вона поспіхом дістала з сумочки паспорт і квитанцію в камеру схову.
— Ось.
І потім швидко-швидко, дуже хвилюючись, стала розповідати, як їй подзвонили на роботу, назвали пароль, потім звеліли підняти абонементний ящик, узяти паспорт і квитанцію й отримати на залізничному вокзалі валізу.
Чирков розкрив паспорт. Він був виписаний на ім'я Деветьярової Єфросинії Петрівни. Але фотографія на паспорті була Тетянина.
— Що мені робити? — запитала вона.
— Я зараз запишу номер квитанції. Прийдеш отримувати валізу через півтори години. За цей час я встигну ознайомитися з тим, що в ній.
— Гаразд, — сказала Тетяна. — Тільки мені страшно.
— Тримайся, — порадив він. — Сама влипла в історію. Ніхто не винен.
— Знаю, що сама, — відповіла вона, — тому й страшно.
— Візьми пістолет, — сказав він, дістаючи з кишені ТТ.
— Я не вмію стріляти.
— Дуже просто. Відведеш запобіжник і натиснеш на спуск.
— Не треба. — Вона похитала головою.
— Даремно… — Він заховав пістолет.
— Мені лишатися тут? — покірно запитала вона.
— Йди до людей.
Тетяна кивнула:
— До побачення.
— Із камери схову валізу віднесеш додому. Й одразу ж повернешся в бібліотеку.
Площа перед вокзалом була кругла. В центрі — сквер, також круглий, наче обруч, обсаджений великими кущами самшиту. Лави були порожні через дощову погоду. А люди ховались у вокзалі, та всі не могли втиснутися в приміщення, тому багато солдатів і жінок стояло під фронтоном біля входу. Й Чиркову довелося дивитися вимогливо й суворо казати:
— Пропустіть.
Від мокрого одягу здіймалася пара. Й дуже пахло хлоркою, яку медслужба, боячись епідемій, зовсім не економила; пахло людським потом, махоркою, бензином, дешевим милом і ще чортзна-чим.
Начальник вокзалу провів Чиркова в камеру схову.
— Приймальник — людина надійна? — запитав Чирков.
— Так. Жінка. Наш давній працівник.
Вони розшукали потрібну валізу. Трохи важкувату як на свої розміри.
Чирков одкинув кришку й побачив дві поношені сукні. Синю, в білий горошок, і салатову. Капітан обережно підняв сукні. Під ними лежали шматки завбільшки з бруски хазяйського мила — толові шашки.
Каїров виходить на ціль
Вона зі страхом обдивилася бібліотеку, впевнена, що за кожним стелажем стоїть людина, готова позбавити її життя. Світло, що просякало крізь низькі ґратчасті вікна, ледве освітлювало півпідвал. І Тетяна, підійшовши до свого столика, швидко ввімкнула настільну лампу. Жовте коло лягло на стару газету, вимазану фіолетовим чорнилом, торкнулося стінки ящика, де лежали картки читачів, приголубило чорний незграбний телефон.
Однак темрява в кутках загусла. Й приміщення здавалося Дорофєєвій іще похмурішим, іще зловіснішим…
Вислухавши повідомлення Чиркова, Каїров сказав:
— Добре, що ви підмінили вміст валізи. Погано, що квартира Дорофєєвої без нагляду.
— Спостереження є. Наша людина стоїть отут. — Чирков торкнувся місця на плані міста. — Вона бачить, хто виходить з-під арки й заходить у двір.