Теорія розмежування складів злочинів

Розглядаючи придатність місця вчинення злочину бути ознакою, за якою відрізняються склади злочинів, то найчастіше ця ознака могла б бути критерієм, що визначає спеціальний характер норми у конкуренції кримінально-правових норм як загальної і спеціальної. Адже місце вчинення злочину це частина простору. Кожен злочин вчиняється в певному визначеному просторі. А тому в тих випадках, коли місце вчинення злочину названо як ознака певного складу злочину це призводить до конкретизації частини простору. Тому місце вчинення злочину є ознакою, наявність якої призводить до розширення змісту певної кримінально-правової норми й відповідно звуження її обсягу і тим самим визначає спеціальний характер норми, за умови, що в законі є загальна кримінально-правова норма, котра встановлює відповідальність за таке саме діяння. Прикладом, коли місце вчинення злочину є ознакою, котра визначає спеціальний характер кримінально-правової норми, є ті випадки, коли місце вчинення злочину назване як кваліфікуюча ознака. Це — житло, приміщення, інше сховище у ч. 3 ст. 185 КК України «Крадіжка», ч. 3 ст. 186 КК України «Грабіж», ч. 3 ст. 187 КК України «Розбій», норми закріплені у яких є спеціальними щодо тих, що передбачають основні склади злочинів.

Якщо ж загальної кримінально-правової норми не існує, то обмеження місця вчинення злочину певними просторовими, статусними чи іншими межами є однією з криміноутворюючих ознак, без якої вчинене не вважається злочином. Наприклад, митний кордон — місце вчинення злочину є одним з критеріїв криміналізації для складу контрабанди (ст. 201 КК України), або державний кордон — для складу незаконного переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК України). Така роль властива для більшості складів злочинів, де місце вчинення злочину назване як ознака основного складу злочину.

Склад злочину, закріплений у ч. 1 ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни» має спільні ознаки зі складом, зафіксованим у ст. 433 КК «Насильство над населенням у районі воєнних дій». Особлива складність розмежувати ці склади злочинів зумовлена збігом змісту суспільно небезпечного діяння та предмета кожного складу злочину («розграбування національних цінностей» у ч. 1 ст. 438 КК України, «протизаконне відібрання майна» у ст. 433 КК України). Місце вчинення кожного з порівнюваних складів злочинів виражено текстуально по різному, але сформульовані вони як оціночні поняття та ще й шляхом бланкетної форми виразу. У диспозиції ч. 1 ст. 438 КК України ця ознака сформульована як «окупована територія», у ст. 433 КК України — «район воєнних дій». Незважаючи на існування літератури з приводу розглядуваних складів злочинів[935], це питання залишилось не вирішеним de lege lata. У науково-практичних коментарях місце вчинення розглядуваних складів злочинів визначають так: «Окупованою є територія держави, зайнята збройними силами іншої держави»[936]; «Районом воєнних дій вважається частина території, на якій певні угрупування військ ведуть воєнні дії, у зв'язку з чим на цій території не діють цивільні органи державної влади, а повнота влади належить військовому командуванню»[937]. Але з наведених визначень принципової відмінності між означуваними поняттями не вбачається. Адже окупована територія може бути одночасно і районом воєнних дій. Співвідношення диз'юнкції між цими поняттями не існує. Ознаки, відображувані аналізованими поняттями, розмежувальними не є. Розглядувані норми можуть перебувати в конкуренції кількох спеціальних норм між собою. Доцільність диференціації кримінальної відповідальності за розглянутими ознаками викликає сумнів, але це питання знаходиться за межами теми даного дослідження. Радикальне вирішення проблеми пропонує В.П. Попович. Вона вважає за доцільне виключити з Особливої частини КК України статті 433–435[938].