Музей покинутих секретів

— Хлопець, — заяснів у притемку вчитель, — козарлюга, три кілі п'ятсот! Це вже другого Бог дав, старший два літа нам кінчив на Покрову…

— Дай Боже щастя вашій родині, — сказав Адріян. Так, наче колядував йому. Так, наче це було Різдво, найбільше рокове свято, коли над містами, й селами, й заметеними снігом криївками пульсує крізь ніч невидиме світло, і під землею, як у катакомбах під Нероновим Римом, гуде, мов похований дзвін, коляда, розпромінюючи лиця зібраних до гурту сяйвом благої вісти: Син Божий народився!.. І він теж дістав нині благу вість — йому теж мав уродитися син, і в акурат на Різдво: листопад, грудень, січень, якраз дев'ять місяців, дивні діла Твої, Господи, — поки ми воюєм і гинем, десь у тьмі жіночих тіл рояться тимчасом нові життя, прибувають, спішаться на світ, на невгаваюче криваве Різдво нашого народу, яке точиться й точиться, і не видно йому кінця… По селах співали нової колядки — «Чи чули ви, люди, сумную новину — закували у кайдани нашу неньку Україну…», — слуги царя Ірода йшли по снігу, як Бройґелеві мисливці, шукаючи за немовлятами, зашкарубла руда ганчірка в колисці спустілої лемківської хати виявлялась розстріляною впритул шестиденною дитиною, і молоді мужчини з автоматами, які ще недавно в цій хаті колядували, — дай Боже тому, хто в цьому дому! — дякувати, хлопці, дай Боже й вам! — вискакували надвір і блювали в сніг, — радуйся, ой радуйся, земле: ллється, ллється червоне вино по руках колядникам, через верх наповняючи пугарі, ллється з пробитих, прострілених черепів, а жінки, як почаділі, не вважають, чіпляються нас, мов коріння за ноги, благаючи любощів, щоб родити в муках, і Бог на їхній стороні, бо хто, справді, стане споминати забитих вифлеємських немовлят, коли цілий світ тішитиметься новою радістю, і зо всіх сторін живі нестимуть гостинці живому дитяті?.. І то добре, так має бути, — най жиє, най здоровий росте, — чейже хтось та виросте, хтось схорониться в яслах, у нетрях, в яскині, в найглухішім селі попід лісом, поки Іродові чорні мисливці йдуть і йдуть по снігу цепом, упадають в доми серед ночі, виривають живих із угрітих постелей, — дві годині на збір, дві хлібині на душу, з одежі лиш те, що на собі, пане офіцере, а дитину ж переповити? — «Давай-давай, скарєє, папіла!» — і фіра з двома недостріленими життями, жінкою й дитям в її лоні, та невже ж бо й справді моїм, Господи, трясеться по лісових бакаях туди, де чекають на неї розкриті ворота тюрми, — а тюрма все будується, пухне, набирає моці, щоби вдержати в собі бунтарську кров, і назавтра сонце знову встає над обрієм, як живіт вагітної, наче ціла земля корчиться в муках — і не може вродити собі Спасителя, і плач стоїть у Рамі й ридання велике — то плаче Рахіль за дітьми своїми й не може втішитися, бо нема їх…