Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
— То ви гадали зі мною в той спосіб привітатися, пане професоре?
— Я подумав… Там ваша знимка вивішена… Коло міліції… Я бачив нині рано… Подумав, що ви не знаєте…
Знимка? Коло міліції? «Поможіть знайти бандита»?
«Личность вроде знакомая!» — сказав йому капітан при перевірці. Он воно що. Мав охоту розсміятися вголос: це що ж виходить, його оголошено в розшук (цікаво, скільки ж винагороди за його голову положили?), — а він собі шпацірує через місто, гей фраїр по пиві, перед очима в цілого гарнізону, ще й за день до «Великої Жовтневої соціалістичної революції», коли большевики особливо пильні, — і нікому ні з губи мови, ні з носа вітру?.. Невразливий, невловимий Адріян Ортинський — мовби накритий од Матері Божої хмарою, що відводить очі ворогам…
І зараз же його вкинуло в циганський піт: забагато щастя мав на один раз! То, либонь, мусив бути той «шипр», що завдяки його запаху совєти на нього дивилися й не бачили, і ніхто з них досі не вчув у ньому чужого. Хіба що майор на сходах — майор таки мусив його пізнати, бачив його в лице близько, не до помилення…
ЦОК… цок… цок… цок…
Мав утікати — свій резерв щастя на нині вибрав дощенту, й послідки випаровувалися з денця зі швидкістю совєцького одеколону: вже чув, як плине з нього, мов жар із груби, обертаючи на рухому мішень, його власний запах — лісовий, тяжкий, звіриний дух немитого тіла…
— Дуже вам дякую, пане професоре, — одступився, пересунув назад пістолета під шинелею: тепер повірив — аґент не став би так глупо за ним волочитися, змельдував би його найближчому патрулеві, та й шлюс. — Перепрошую, що так неґречно з вами обійшовся…
— Та то не шкодить, прошу пана… Воно й на добре вийшло, а то я вже, бігме-Боже, аж упрів за вами йдучи, все не міг вигадати, як би до вас непомітно при-ступитися, — як усякий цивіль по першім переляку од діткнення зброєю, чоловік, хоч і далі говорив пошепки, зробився нараз нестримно балакучий: — А ще й учора такого страху наївся, що крий Боже: вирушили до міста фірою через ліс, а там якраз бій був, і нас москалі спинили, завдали нам на фіру двох наших ранених, із ліса, чоловіка й жінку… Бій? Поблизу П.? Цебто десь у «Гайового», на тім терені, де шпиталька?..
— Коли те було?
— Надвечір — заки доїхали, то стемніло.
— Години не знаєте?
— Точної, то ні… Не маю годинника, москалі ще тамтой рік забрали, а нового не доробився…
— Щось можете сказати про тих двох?
— Молоді обоє… Певно, подружжя… Чоловік дорогою помер. Дуже москалі з того злостилися, лаялися так, що крий Боже… Старший кричав: «Он нам живим нужен!..» А жінка була ще жива, як ми заїхали там, де машини їхні стояли… Вагітна, десь місяці на сьомім… Так тяжко стогнала, бідачка, я водно Бога молив, щоб їй перейми в дорозі не почалися… Чорнява така, на жидівку подібна…
Адріянові на мить потемніло в очу — ніби, важко підплигуючи, шелестячи крильми крізь мозок, злетіла йому на краях зору чорна птаха. Ні, ні, неможливо, це неправда, цього не може бути…
— Ще щось можете пригадати?
Щось у його голосі, відай, змінилося, бо вчитель глипнув на нього якось зачудовано, — це перший раз він подивився на Адріяна відкрито. На чоловіка, який перед хвилею впирав йому пістолета під ребра. Перепрошую, пане вчителю. Бувало гірше; ще й як бувало. Бувало, що поночі, не роздивившися, стріляли по своїх, і падали од куль своїх… Але, на рани Божі, хоч що-небудь іще, пане вчителю. Хоч якоїсь подробиці. Хусточки, окрайчика білизни. Щоби я пізнав, щоби знав напевно. А чоловік — то, либонь, «Орко»? Боже, Боже, зроби так, щоб це була неправда… На сьомім місяці — а нині маємо листопад… Чомусь не міг порахувати — й зачав загинати в кишені пальці, як у дитинстві, коли мама вчила пізнавати по суставах на кулаці, котрий місяць довгий, а котрий короткий: травень, червень, липень, серпень…
— Не пригадаю, — знічено прошелестів учитель. — Не придивлявся, настрашений був…
Був настрашений — а проте таки пішов після того за мною по місті, щоб остерегти; боявся, ховався — а йшов… Адріян відчув клубок у горлі. Хотілося потиснути цьому чоловікові руку, але не смів, заважала багаторічна підпільницька звичка: рук собі не подавати.
— Почім ви пізнали, що була на сьомому місяці?
— Або я знаю… Може, й на восьмому… Так, на око, — в мене в самого жінка недавно родила…
— Ґратулюю, — відрухово сказав Адріян — і аж тоді зрозумів почуте: в цього чоловіка є дитина. — Хлопець? — спитав для чогось: так, наче не мав сили одійти, наче щось його тримало при цім чоловікові — якась остання надія чи обіцянка, якась затримана вістка. — Чи дівчинка?